Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

Якийсь час ми сиділи мовчки. Василь Петрович уже знав про наші знахідки і встиг їх оглянути ще до мого повернення, а тепер тільки бігцем гортав документацію, яку я приніс. Нарешті він пильно подивився на мене і, хитрувато примружившись, раптом запитав:

— Чи подобається вам, колего, розв’язувати вузлики?

— Дивлячись які, — ухильно відповів я, бо не знав, куди хилить директор. — Коли рибалиш, то, буває, зашморгнеться такий…

— Та ні, — посміхнувся мій співрозмовник — він знав, що я завзятий рибалка. — Йдеться про серйозний вузлик, такий, приміром, як Гордіїв [1] Гордіїв вузол — за старогрецьким переказом, дуже заплутаний вузол, яким фрігійський цар Гордій прив’язав ярмо до дишла колісниці, подарованої ним храмові Зевса. За міфом, той, хто розв’яже вузол, стане володарем Азії. Александр Македонський розрубав Гордіїв вузол мечем. Вислів «розрубати Гордіїв вузол» став означати: розв’язати складну проблему. …

— Гордіїв? — не здавався я. — Складна річ… та все ж, якщо дозволите за методою Александра Македонського…

— Боюся, що та метода застаріла, — у тон мені мовив директор. — А тепер без жартів. Я маю на увазі археологічний вузлик… Ми тут порадилися й вирішили доручити саме вам помізкувати над проблемою скелястого урочища, тим паче, що ваша експедиція знайшла у Синій могилі досить загадкові речі.

— Поховання жінки з Синьої могили справді цікаве, — погодився я, — але ж, гадаю, цього далеко не досить, щоб…

— Розумію вас, — лагідно мовив директор. — Ось вам додаткові, так би мовити, ниточки, схопившись за які, ви подолаєте цей досить-таки складний вузлик і розкажете людям про події, що відбулися в глибині віків на березі бурхливої річки. Без творчої фантазії тут, звісно, не обійтися, — додав він і простяг мені портфеля. — Часом не обмежую… Хай щастить вам, колего!

На прощання ми потисли один одному руки, і я вийшов з директорського кабінету.

Уже в своїй службовій кімнаті я відкрив портфель і виклав на стіл усе, що він містив. Спершу я добув альбом з копіями малюнків, що їх виявили на стінах печер у скелястому урочищі. Так, цей документ міг прислужитися мені. Хоч я й бачив малюнки в оригіналі, але не всі вони до дрібниць лишилися в голові. Далі переді мною ліг звіт археологічної експедиції, що провадила розкопки степового стійбища мисливців кам’яного віку. І нарешті — коротенький лист-повідомлення юних краєзнавців з одного приазовського села. Оце й усе. Виходить, отих директорових «ниточок», за які я мав хапатися, було, як то кажуть, не так-то й густо.

Але ж треба щось робити…

Я взяв звіт, і він одразу поглинув мою увагу.

Археологи коротко, по-діловому розповідали про наслідки розкопок величезного стійбища первісних мисливців. На території того стійбища було знайдено звичайні житла-землянки, горщики, купи кісток тварин, на яких полювали мешканці стійбища. То були кістки турів, сайгаків, диких свиней, є між ними й кістки верблюдів. Серед стійбища науковці несподівано відкопали багато ям, у яких утримувалися протягом довгого часу степові хижаки, а поруч, в одній просторій землянці — «колекцію» черепів, що належали хижакам. Та найбільше мене зацікавила знахідка розбитого глиняного бичка — тура.

На фотографії, доданій до звіту, я побачив точнісіньку копію нашого глиняного бичка з Синьої могили. На думку археологів, своє стійбище мисливці залишили раптово. А чому саме, вони так і не дійшли висновку.

Далі я взяв лист юних краєзнавців. Вони сповіщали археологам, що у піщаному кар’єрі, недалеко від розкопаного стійбища, колгоспники знайшли кам’яні уламки. Діти склеїли ті шматки, і виявилось, що то була фігура короткорогого бика.

Отож таких биків-турів зображували на стелях і на стінах печер кам’яного урочища, їх ліпили з глини південніше від розкопаного стійбища, на другому березі колись могутньої річки. Тільки там не знайшли жодної розбитої фігури (це я знав з інших джерел). І нарешті — такий бичок в Синій могилі.

Виходило, що всі ці знахідки якось пов’язані між собою. Я по кілька разів перечитав документи і переглянув знахідки, і мені здалося, що завіса над таємницею віків поступово почала підніматися.

Розв’язуючи «археологічний вузлик», я мимоволі на деякий час переселився в інший світ й усе малював в уяві і стійбище мисливців, і людей, і широченну річку, і безмежну рівнину півдня далеких часів…

Згодом я вже чітко уявляв картину бурхливих подій, що відбулися на обох берегах річки, знав імена своїх героїв, їхні характери, але мені дечого бракувало. Це була деталь, дрібничка, та все ж вона була мені потрібна, як повітря. Я шукав ту дрібничку.