Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

— Тримай листа — аж із самої Італії. А почерк Сашків… Читай, Сидоровичу!

Старий пішов до кімнати, надів окуляри і ще уважніше розглянув листа. Що ж трапилося? Чому Сашко опинився в Італії? Дід обережно розірвав конверт і почав читати.

Сашко повідомляв, що він зараз в Мілані — прибув на гастролі з театром. Обіцяв повернутися аж восени.

Старий зацікавився, де ж та Італія. Він довгенько порпався у Сашкових паперах. Знайшов серед шкільних підручників географічну карту, розстелив її на столі і повів шкарубким пальцем по містах Європи. Він шукав Мілан і ніяк не знаходив. Ще і ще раз провів очима по карті, аж доки не натрапив на місто, де був його Сашко. Надто малим видалося йому кружальце, що позначало те місто. Поруч синіло величезне море. Ой, далеко опинився Сашко.

Яке ж воно, те чуже море?

Літо видалось довгим, як ніколи. Та ось, нарешті, й осінь зашелестіла левантами. Перші сейнери вирушили в море.

Цілісінькими днями просиджував бондар під хатою, дивився на вулицю, виглядав Сашка. А коли чекання ставало нестерпним, брав ціпок і йшов на рибозавод.

Артем Сидорович тут уже багатьох не впізнавав. Деркулівські хлопці, які ще недавно з ранку до ночі ганяли м’яча, вже стали бондарями. Он які діжки роблять! І як багато! І це зрозуміло — з кожним роком все більше й більше риби приймає цех.

Старий бондар завжди бажаний гість на заводі. Хлопці зустрічали його сердечно, і кожен намагався підсунути поближче свою діжку, аби оцінив її майстер.

Цього осіннього ранку Артем Сидорович, як завжди, піднявся вдосвіта.

Відшукав у сарайчику кошик, прихопив ніж і пішов на виноградник.

Важкі бурштинові ягоди хилили лозу до землі. Час збирати врожай. Господар одрізав найкраще гроно, мимоволі замилувався й не почув, як тихо відчинилась хвіртка.

— Доброго ранку!

Старий підвів голову. Перед ним стояв високий стрункий юнак у спортивному костюмі й усміхався.

— Це ти?

— Я, тату! Я…

І хоча чоловікам належить стримувати свої почуття, вони кинулися один одному в обійми.

— Уже давненько виглядаю тебе…

Батько не зводив очей із сина: «Залишився таким, як був, ніби й не їздив по світу».

Наговорившись, почали готувати юшку, за якою так скучив Сашко.

Коли лягали спати, Сашко повідомив батька, що завтра у селище приїдуть музиканти і він буде тоді співати.

У деркулівському клубі ніде було яблуку впасти: зібралися всі — і старі й малі. Та й не дивно: свій же артист приїхав! Таке не часто трапляється. У першому ряду поважно сиділи Сашкові побратими — Кузьма й Тарас. Вони щойно повернулися з моря, засмаглі й міцні. Друзі нетерпляче позирали на завісу, і кожен чекав, яку ж пісню заспіває Сашко-Нептун… Поруч з юнаками сів і старий бондар. Спершись обома руками на ціпок, він немов скам’янів. Не доводилося ще чути батькові синових пісень. Чи не осоромить він старого перед людьми? А їх же зібралося сила-силенна! Не чув батько, що робилось навколо, бо всі думки були там, біля Сашка…

Молодий співак хвилювався, як ніколи. Раз у раз крізь щілину у завісі він стурбовано поглядав у переповнений зал, бачив батька, друзів, знайомі обличчя. Сьогодні він складатиме іспит своїм односельцям, людям суворих і правдивих сердець. Це будуть особливі судді.

…Урочисто розсунулась завіса.

Чубатий конферансьє оголосив:

— У супроводі симфонічного оркестру ваш земляк, артист Олександр Жук, виконає свою пісню, яку він назвав «Море сміється».

Артем Сидорович не чув оплесків, він зачаївся, бо вже не раз чув від сина оті зовсім незрозумілі слова: море сміється!

Попереду оркестру став його Сашко і чемно вклонився.

Ще раз мовчки оглянув принишклий зал.

І ось скрипалі легесенько торкнулись смичками трепетних струн. Заспівав Сашко, і в ту ж мить не стало клубу, щезли люстри.

…На далекому рухливому небосхилі урочисто з’явилося сонце, воно осяяло берег моря… Прокинулись очеретяні співаки, а в гіллі старезного дуба бадьорий світанковий вітерець почав пісню.

Тоді стрепенувся славнозвісний Вітродуй і покликав рибалок у море…

«Що це? Це життя, наше життя», — шепотів вражений батько.

Слухачі потрапили в полон до чародія…

Сашкову пісню підсилив оркестр, інструменти підхопили мелодію, і могутня пісня вирвалася з клубу і вже гриміла над селищем, над морем…

А на верховітті звукової громади звучав сильний Сашків голос.

…Рибалок серед моря зустрів вітер. Величезні хвилі кидали сейнери, мов тріски. «Я дужий! Я потоплю вас!» — погрожував вітрюган. Не на тих напав! Люди дужчі за шторм! Вони переможуть хвилі… Вітер повільно стихає. Регочуть мартини і сміється море… Стихає Сашкова пісня. Замовкає оркестр, опускають стомлені руки виконавці… В залі запанувала тиша. «Невже ніхто не зрозумів мене, нікому не сподобалась пісня, яку я склав у далекій Італії?» — подумки запитував артист.