Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

— Амфори? — перепитали в один голос хлопці.

— Так, амфори, — ствердив учений. — До мене звернулися ленінградські археологи з проханням допомогти розшукати на дні моря залишки старовинного храму. Це десь західніше гирла бухти Солодкого коріння.

«Так он де треба було шукати!» — тільки подумав Кузьма. Всю їхню увагу тепер прикували амфори старовинного храму античних греків…

…Удосвіта наступного дня, саме була неділя, сейнер науковців прийняв на борт загін солкоршуків і залишив привітні береги рибальського селища.

Сейнер долав відстань до гирла бухти. А коли сонце зависло на далекому небосхилі, «Дельфін» був на місці призначення.

Кіндрат Васильович ще раз уточнював на карті місце пошуків. Матроси, студенти лаштували спеціальну драгу, сплетену з міцних капронових мотузків. Вона призначалася не для риби, а для виловлювання на дні моря різних речей. Не сиділи без роботи й солкоршуки.

І от закинули снасть. Запрацювали потужні мотори сейнера. Через деякий час на палубі уже громадились трофеї з морського дна. Чого тут тільки не було!

Чорні уламки старовинних щогл, каміння, пляшки, навіть іржавий якір, тільки не амфори.

Студенти брали в руки морські трофеї. Кожен оглядали й знову жбурляли за борт. Нічого цікавого не траплялось. Ось один з юнаків зібрався було викинути продовгуватий круглий камінь, уже й розмахнувся, та завагався. Почав мовчки обчищати з нього черепашки:

— Це ж не камінь, а горщик. Старовинний посуд!

Хлопця оточили. Першими підбігли до нього солкоршуки. Кіндрат Васильович прискіпливо оглянув знахідку:

— Ні, це не горщик! Це амфора! — урочисто оголосив учений. — Отож, археологи мали рацію. Виходить, під нами уже двадцять п’ять віків лежить місто древніх гончарів, котре поглинуло море.

— Як ти, Петре, здогадався, що це горщик? — посипались запитання студентів до свого товариша.

— Дуже легким здався…

Згодом драга витягла ще кілька амфор.

Одна з них пізніше прикрасила експозицію деркулівського шкільного краєзнавчого музею.

Дід Тарас помер пізньої осені, коли осатанілий левант зривав і жбурляв у море останнє листя з крислатого дуба. Поховали деркулівці діда, але в пам’яті рибалок залишилась пристрасна душа волелюба, його мудрі слова, залишився служити людям Вітродуй…

Багато змін сталося у селищі. Уже самостійно водив у далекі рейси свій сейнер онук діда Тараса. Він завжди брав у море пам’ятний гачок. На швидкісному катері літав по морю колишній рудий шибайголова Кузько. Тепер його поважно величали Кузьмою Петровичем, був він бригадиром колгоспної бригади, яка засівала штучними нерестовими гніздами морську ниву. Тепер рибалкам у морі часто зустрічались спеціальні буї, котрими обгороджувались ділянки нересту.

У вільну хвилину Кузьма Петрович був не від того, щоб розповісти друзям про свої перші інкубачі, недарма на борту його катера красувався напис «Операція „Буба“ триває!» А в каюті колишнього ватажка солкоршуків на почесному місці висіли портрети космонавтів і фото космічних кораблів. Кузьма залишався вірним юнацькому захопленню і мрії. Жаль лише, що з ним не було його друзів Сашка-Нептуна та Василя Бублика. Василь вчився будувати справжні пароплави, а от про долю Сашка-Нептуна — окрема розмова у нашому епілозі.

Постарів Артем Сидорович. Вранці він уже не поспішав до рибозаводської бондарні — був на пенсії. Сидів старий під своєю хатою і все виглядав Сашка. Не судилося його синові ані бондарювати, ані пірнати на дно морське. Після закінчення середньої школи хлопець навчався спочатку в музичному училищі, а потім блискуче витримав вступні екзамени в консерваторію. Професори були вражені надзвичайним обдаруванням юного співака. Коли навчався у консерваторії, щоліта приїздив додому і ставав знову колишнім Нептуном: пірнав на морське дно за головатими бичками, а вечорами до пізньої ночі слухав і ніяк не міг наслухатись своїх улюблених очеретяних співаків. Коли деркулівський Вітродуй починав поглядати на північ, юнак повертався до консерваторії, а в Деркулях знову залишався у своїй хатинці самотній старий бондар. Повільно, о як повільно тяглися для нього зимові вечори! Дід плів рибальські сітки, а в голові снувались думки про Сашка: «Як він там живе у далекому місті?».

Минули роки. Сашко закінчив консерваторію, вже співав у театрі. Бондар рахував дні, коли мав приїхати син.

Вийшов якось на вулицю і зустрів листоношу, діда Прокопа. Схилившись над сумкою, той поспіхом щось перекладав у ній. Потім витяг листа, оглянув його і віддав бондарю.