Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

Уже не тільки сім'я Фасулаті, а й інші готували передачу для вежі.

І перед тим як цього разу вийти в море, між Мікосом і його другом Сергієм Пшенишним відбулася дуже важлива розмова.

— Тепер, Мікосе, тебе одного в море німці навряд чи пускатимуть. Треба діяти разом, — сказав Пшенишний.

— Що ж будемо робити? — скрушно похитав головою Мікос. — Якщо я затримаюся, фашисти одразу помітять, що один баркас не повернувся до причалу.

— Так і помітять! — посміхнувся Пшенишний. — Хіба ти забув, що я бригадир? — Ну й що з того? Очі ти їм зав'яжеш, чи що?

— Зав'яжу не зав'яжу, а обдурити можна… Всі ми затримаємось у протоці, коли будемо вертати назад. А тим часом ти передаси все наготовлене… Тільки знак їм подай, щоб вони там швиденько. Ге-ге, це одному важко, а гуртом знайдемо, що і як робити, — додав Пшенишний.

— А по якій же причині ти затримаєш баркаси у протоці?

— Та по якій же ще? В'ятери висиплемо. Рибу ловимо та й край. Увесь прохід до бухти мережами пересиплемо. А захоче німець з бухти у море вийти, гвинтами в них заплутається.

— Це справді було добре придумано. І Мікос Фасулаті вже не мав сумніву, що все обійдеться гаразд.

Всього цього не знав Левко Пилипович. Однак і місця свого на скелі не залишав. Якась підсвідома надія ще змушувала його сидіти й стежити за рибалками, за морем, за хмарами, які клубочилися вже над головою.

«Якщо піде дощ, треба буде особливо уважно стежити за тими, що внизу стоять заслоном, — думав він. — Саме під час дощу вони й можуть підкрастися, сподіваючись, що тут пильність буде послаблена… Сам на вахту стану, а Грицько та Андрійко хай воду збирають. А потім, після дощу, суп зваримо з останньої порції консервів, щоб посьорбати гаряченького, бо зовсім уже охляли всі…»

Хмари затягли небо суцільною завісою. Море стало чорним і важким. По сухій траві, що стирчала окіл жовтими, мертвими стовбурцями, побіг тугий і вологий вітер. Трава зашелестіла, стовбурці загойдалися, вдарились одне об одне, викрешуючи тонкий, приглушений металевий дзвін.

Поряд з Левком Пилиповичем об суху землю вдарилася велика дощова краплина. Вона здійняла фонтанчик сірої куряви і загубилася в ній. Така ж велика краплина впала Левкові Пилиповичу на руку, і він злизав її язиком. Потім схопився, кинув швидкий погляд на баркаси, що наблизились до берега, і подався до хлопців.

Сини зустріли його радісно:

— Дощ, тату, дощ!.. Тепер у нас буде вода!

— Бачу, що дощ, — їхній радісний настрій передався і йому. — Ідіть до наших водозбірних споруджень. Зараз поллє як з відра. Це вже точно!

Справді, не встигли хлопці пробігти й десяти-п'ятнадцяти кроків, як дощ припустив, залопотів по землі, по камінню, зашелестів по сухих травах.

Левко Пилипович зник у своїй схованці, накрив кулемет ряднинкою, переклав гранати так, щоб не мокли і кожну мить були під рукою. А тим часом не забував підставляти долоні під дощ та сьорбати спраглими губами холодну воду. Він одразу ж відчув себе свіжішим, наповненим новою силою…

От як ллє! Хлопці зберуть чимало води, і тоді вже можна триматися. Сама природа пішла назустріч оборонцям вежі. Чигайте, чигайте отам унизу, ми ще й до вас доберемося. Виберемо зручний момент. Не одного з вас ще знайде наша куля!..

Дощ лив і лив. Уже рівчачками поміж камінням задзюркотіли струмки, і в Левка Пилиповича аж душа заболіла: як шкода, що стільки води пропадає даром!.. Він уже напився, потер водою обличчя, шию і груди, йому хотілося ще якось скористатися з цієї зливи, але не знав, як саме… Згадав, як у дитинстві разом з іншими хлопчаками в закочених по коліна штанятах стрибав на одній нозі в калюжах і приспівував:

Тоді це були пустощі, дитяча забава, і хіба міг він знати, що прийде час, коли вода стане для нього питанням життя або смерті? Десь глибоко в грудях війнуло дитинством, щось згадалося, щось промайнуло невловиме й неповторне, і Левко Пилипович раптом подумав: «Як же це давно було! Так давно, що й забуватися стало. Дитинство… Юність… Навчання… Робота… Повиростали діти… Довге життя пройдено…»

А кінчає він його отут, у вежі, у піднебессі, відірваний од людей і, може, забутий ними…

Але чому ж — забутий? Ніщо не забувається. Хіба ось він сам забуде те, що зробив для нього Мікос Фасулаті? Хіба люди не прийдуть до тієї могили, в якій вічним сном спить його Василь? Колись на ній, може, стоятиме ще й високий обеліск, що виднітиметься звідусюди, як маяк…