Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

— Це неспроста, — казав тато. — Видно, за Мікосом стежать. Мабуть, він уже догадався, що в них на приміті, і відводить їм очі… Що ж, почекаємо, подивимося, що далі буде.

Жаль, що нам звідси не видно рибальського причалу, — поскаржився Грицько, — воно б, може, щось ясніше стало.

— А давайте, я спущуся нижче, он до того виступу, — запропонував Андрійко. — Звідти весь причал видно як на, долоні.

— Не вигадуй! — суворо глянув на нього батько. — Не встигнеш огледітись, як знизу підстрелять. Ти гадаєш, навіщо їх там поставлено? Щоб гав ловили? Вони тільки й чекають, щоб хтось із нас їм на очі показався.

— Та я ж не зараз хочу, а як почне сутеніти.

— Увечері тим паче не смій. Небезпечно.

«Звісно, — думав Левко Пилипович, — воно й добре було б глянути, що там робиться, але як можна заради цього ризикувати Андрійком? Коли з ним що станеться, то вже буде аж надто велика жертва, непоправне горе. Ще від недавнього не зажила рана в серці. Та чи й заживе коли…»

Андрійко наполягав з хлоп'ячою впертістю:

— Ти не бійся, тату. Я на тому виступі ого скільки разів бував. Ми з хлопцями як купалися, то навіть у море з нього стрибали.

— То було тоді, а це — тепер… — знову заперечив Левко Пилипович, а про себе подумав: «Невже й справді стрибали з такої висоти? От бісенята! А я й не знав, геть заборонив би… І ніколи ж не признавався раніше!»

«То було тоді, а це — тепер…»

Великий зміст уклав Левко Пилипович у ці прості слова.

Тоді був мирний час і ніщо вам, малюкам, не загрожувало. Грайтеся, розважайтесь, як вам хочеться, шукайте собі пригод та веселощів, аби якихось дурниць не накоїли («Як ото зі скелі стрибати!.. Ну й додумалися ж!»). А тепер війна. На кожному кроці тебе підстерігає несподівана, а, може, й смертельна небезпека. Он внизу причаїлись і, мов гаддя, снують серед каміння гітлерівські бандити, чатують на кожен твій рух, кожен звук і кожен шурхіт на скелі…

Тоді тебе, Андрійку, було вчасно й добре нагодовано, вчасно покладено спати, про тебе піклувалися дбайливі материнські руки і був ти дужий та спритний. А тепер он щоки твої позападали, тіло висохло від щоденного недоїдання та спраги…

Якщо навіть фашисти тебе не помітять на тій скелі, то ненароком можеш сам собі смерть заподіяти. Раптом посковзнуться ноги на крутосхилі, а ти слабенькими руками і не втримаєшся…

Ні, Андрійку, нізащо не пущу тебе туди, бо не можу навіть уявити, як би я міг залишитись без тебе…

І Левко Пилипович, щоб далі навіть не розмовляти про Андрійкову затію, повернувся й пішов, наказавши хлопцям пильно стежити за пониззям.

Хлопці якийсь час мовчки й зосереджено дивилися вниз, на селище. Нічого нового вони там не побачили, ніщо особливе не привернуло їхньої уваги. І, як завжди, в хвилини такого відносного спокою, нагадали про себе голод та спрага. Щоб якось забутися, Грицько повернув свої думки на інше:

— Тепер тато вже не дотримується колишнього розкладу вахти. І не згадує про розклад.

— А навіщо? — поважно, як дорослий, підтримав розмову Андрійко. — Вдень і так усе видно, а ось уночі, то й справді треба по двоє стояти.

— Будемо робити так, щоб ми більше були вдвох уночі, — порадив Грицько. — Важко татові, як-не-як — літа.

Обоє вони добре знали, що не тільки літа підкошують батькову силу, але не хотіли про це розмовляти, бо й самі відчували, як слабнуть від голоду, спраги та недосипання.

— Та він же такий, його ж не умовиш відпочити.

— Разом умовимо. Його берегти треба.

— Чуєш, ніби вітерець подув, — сказав Андрійко і звівся на ноги, аби пересвідчитися, що справді ворухнулося застояне гаряче повітря.

— Коли б то, — з надією в голосі озвався Грицько.

Тим часом Левко Пилипович самотньо сидів на скелі, недалеко від Василевої могили, і снував нерадісні думки.

… Вчасно підтримав їх Мікос Фасулаті харчами та водою, але всього того щодня меншає. Знову довелося урізувати пайок. Знову в них голодом світяться очі і тремтять руки, коли пересохлі губи торкаються вінчика кухлика з кількома краплинами води на денці.

Щоправда, переходячи у вежу, Левко Пилипович таки надіявся на односельчан, вірив, що знайде, як спілкуватися з ними, і вони підтримають його в найтяжчу хвилину. Так би воно й було. Хіба вчинок Мікоса Фасулаті не є свідченням того? Але фашисти блокували вежу, відгородили, відрізали її від селища.

Надіявся Левко Пилипович ще й на інше — що гітлерівські орди довго в Криму не втримаються. А вийшло теж не так, як гадалося. Все ближче й ближче підходять вони до стін Севастополя, з кожним днем жорстокішими стають бої. Оборонці міста б'ються за кожен метр землі, дивуючи й захоплюючи своїм героїзмом увесь світ.