Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

— Яких майок?

— Ти що, й про майок ніколи не чув? Жучки такі є — довгасті, зелененькі. На ясені водяться. Я за них аж по півтора карбованця з кілограма одержую. В минулому році й підручники за майки купив… А липовий цвіт ти коли-небудь продавав у аптеку?

— Ні, не продавав. Мама колись сама на базарі купила. Це тоді, як у мене груди заболіли. Напувала мене липовим чаєм.

— Отож бачиш? Теж — ліки. Знати треба. А ти живеш на світі і нічого не знаєш. Тільки товстий, мов лантух. Розгодували тебе батьки, як на заріз. Ти хоч би голодовку оголосив, чи що…

— Я й так голодний часто буваю… Мені вже й зараз їсти захотілося, як ти нагадав, — несподівано додав Гена.

— Е ні, їсти я тобі не дам. Про той хліб, що у нас є, забудь. Ми його тільки так, для випробування характеру взяли, а їсти не будемо. І додому з ним повернемось. Ясно?

Перспектива була не радісна, і Гена раптом відчув, що йому аж під грудьми засмоктало. Але перечити Сашкові він не наважився.

«Як уже дуже-дуже захочеться їсти, то я таки випрошу, — вирішив він, — а поки що потерплю, може, он до тієї гори…»

— А скоро вже Круті гори? — запитав він.

— Он уже видніються. Ходімо швидше, бо так ми й до вечора не доповземо.

Хлопці прискорили крок, хоч і так ішли швидко. Вітер дедалі дужчав, ставав рвучкішим і підганяв їх у спину. Хмари ніби змовились: раптом дружно почали обступати небо з усіх боків темно-сизими валами. Сонце то з'являлося, то знов зникало, і тоді землю неначе огортала тінь, а бур'яни навколо починали шуміти голосно й сумовито.

Круті гори росли на очах. В їхніх химерних, навіть здалеку видних ущелинах темніли густі лісняки, які лякали Гену чимось таким, чого він і сам як слід не розумів.

— Може, перепочинемо? — спитав Гена обережно, щоб не роздратувати Сашка. — Адже доведеться на гори дертися.

— Навіщо тоді було і йти, якщо спочивати через кожні п'ять кроків! — відповів Сашко. — Дихай рівно і ніколи не втомишся… А все-таки ти, Гено, молодець, що зі мною пішов. Тут багато цікавого буде… А може, ще й якесь звірятко для нашого природничого кабінету піймаємо. От здорово було б!..

Гори то раптом лягали під ноги хлопцям невеликим плато, то ставали поперек дороги стіною, з якої легко було й зірватися. Хлопцям доводилось перестрибувати через наповнені водою рівчаки з густою і м'якою, мов вата, травою, чіплятись руками за гостре каміння. Сашко йшов і спритно перестрибував з каменя на камінь, як дика кізка. Його легке, жилаве тіло немовби пурхало в повітрі. А товстий Гена упрів, кректав, сопів. Раз він упав, не втримавшись на крутому й гострому шпилі, і покотився вниз, кличучи на допомогу Сашка.

Сашко швидко опинився біля нього, схопив за плечі, поставив на ноги й стурбовано запитав:

— Не дуже вдарився?

— Ду-уже, — протяг Гена, мало не плачучи.

Але Сашко, бачачи, що з Геною нічого особливого не сталося, розсердився:

— От іще вайло! Міцніше триматися треба. Давай руку…?Гена покаявся в думці, що напросився іти з цим невтомним і невгамовним Сашком. Краще було б уже піти з іншими хлопцями. Ті, може, й повернулися б, коли б побачили, що дуже важко. Та й шлях у них легший, не те, що цей.

Але робити нічого: напросився, то — йди! І Гена йшов.

Вони видерлися на вершину високої гори. З неї по один бік виднівся безкраїй степ, що в невимірній далечині з'єднувався з» посірілим небом тонкою голубою смужкою, а по другий — море. Воно здавалось хлопцям теж далекою сірою суціль гладенькою горою, ще вищою за ту, на якій вони стояли. Ближче до берега на ньому можна було відрізнити білі гребінці хвиль, які довшали, коротшали і повсякчас змінювали свою форму.

Довжелезною затокою, ніби вигнутим блискучим мечем, море врізалося в берег.

— Он ту затоку нам треба форсувати, — сказав Сашко, вжив ши слово, яке йому здавалося в такій ситуації особливо значним.

— Їсти хочеться, — сказав Гена у відповідь. Сашко глянув на нього суворо.

— Наїсися — який з тебе ходак? Тільки в животі важко стане… Сказав, що не дам, значить, не дам. Ти мене знаєш.

Якийсь час ішли мовчки. На очах у Гени тремтіли сльози. Час обіду для нього давно минув, і тепер йому справді-таки дуже хотілося їсти… І що йому, цьому Сашкові, варто дати шматочок хліба? Каже: «Для випробування характеру»! А навіщо той характер випробовувати, коли так їсти хочеться?.. Та ще й хліб лежить у його ж таки, Гениній, кишені, треться об ногу і весь час нагадує про себе…

Вони почали спускатися з гори до затоки. Хоч у Гени вже боліли набиті з незвички п'яти, але йти стало легше, і він трохи підбадьорився.