Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

Та сонце пливло повільно й палило нещадно.

Андрійко звівся на ноги і, похитуючись, побрів до татового окопу. Засунув за пояс гранати, вчепився руками у татового кулемета і поповз… Раніше цей ручний кулемет він легко міг взяти на плечі й понести. Тепер же тяг його, наче важку гармату. Ставав на коліна, підсовував до себе, потім штовхав трохи вперед, ще підсовував, ще штовхав, але тільки вперед і вниз, туди, ближче до ворогів. Іноді він відпочивав, причаївшись за каменем чи густим кущем чагарника, і разом вишукував очима найкоротший і найбезпечніший шлях, щоб спуститися ще нижче.

Йому стало добре видно все селище, Набережну, бухту, рибальські баркаси і комендатуру. Тут він зручно вмостився і став вичікувати.

Якийсь час ніщо особливе не привертало його уваги. Але ось із будки вийшов німецький солдат і зупинився на причалі, біля якого погойдувались баркаси.

Андрійко прицілився і дав коротку чергу. Вартовий упав. Звідкись з'явилися ще гітлерівці. Тепер вони були в Андрійка мов на долоні, і він знову натиснув на гашетку. Він уже й не думав маскуватися. Навпаки, йому хотілось, щоб його помітили й атакували. Тоді він коситиме їх, як бур'ян.

Проте гітлерівці лише здійняли безладну стрілянину по схилу гори, посилаючи кулі кудись значно вище того місця, де лежав хлопець. А тим часом Андрійко вишукував нову й нову ціль. Він стріляв короткими чергами, без промаху.

Нарешті фашисти виявили його схованку. Почався нерівний поєдинок. Вони стріляли по ньому, він — по них. Але знову ж ворожі кулі лягали поряд, і Андрійко лишався неушкоджений.

«Тільки не давайся в руки живий», — згадав він татів наказ.

Ні, живий він не дасться. У нього ще є гранати. Одна з них — для себе…

Не бачив Андрійко, що з другого кінця селища на гору дереться група гітлерівців. Вони не стріляли, вони повзли поміж камінням мовчки, маскуючись і обходячи Андрійка ззаду.

Йому б оглянутися, та він і не подумав про те, що його можуть обійти. Ждав атаки в лоб…

… Його придушили до землі саме в ту мить, коли він знову натиснув гарячим пальцем на гашетку. Скрутили за спиною руки й звели на ноги. Але стояти хлопець уже не міг. Тоді його поволокли вниз, до комендатури. Одні волокли, а інші бігли поряд, радісно щось вигукуючи. Ще б пак! Нарешті їм до рук попався живий оборонець вежі!..

Андрійка тягли вздовж Набережної, понад бухтою, повз хати, повз приміщення школи, де він колись учився і де вчителював його тато. Однак усе це було для нього вже як у тумані. Ноги його билися об каміння, але він не відчував болю.

Уже в комендатурі, ніби крізь сон, чув, як хтось щось кричав, його шарпали, кілька разів ударили в обличчя, але все те майже не доходило до свідомості, і ніякого болю він не відчував. Єдине, що зрозумів, то були слова погрози:

— Ти все скажеш… Закатуємо!..

І тоді Андрійко спробував ворухнути язиком:

— Ні-ні… не закатуєте… я вже по-ми-ра-ю…

То були його останні слова. А може, тільки останній порух думки.

Чому хлопчик, а не справжній, дорослий солдат?.. Як він опинився у вежі?..

Може, він і не з вежі зовсім, а так звідкись прибився? А там, у вежі, як був, так і лишився гарнізон, готовий кожну мить знову відкрити вогонь?..

Мабуть, оці нерозгадані запитання й змусили гітлерівців якийсь час вичікувати та лише посилено стежити за тією таємничою спорудою, що височить он там, на скелі.

І все не настав вечір, коли фашисти великою кількістю знову атакували гору. Вони, мов навіжені, строчили з кулеметів та автоматів і навіть били з мінометів, повільно просуваючись уперед і дивуючись, що не зустрічають ніякого опору.

Вони вже добре знали той рубіж на найкрутішому схилі гори, якого досі не могли взяти, і залягли перед ним, ведучи й далі шалену стрілянину.

Але рубіж цього разу не озивався.

Гітлерівці підповзли ближче до нього, протягом години шматували його гранатами, руйнували мінами, поливали кулями.

У відповідь на все це не пролунало жодного пострілу.

Фашисти осміліли зовсім, звелися на повний зріст і з переможним галасом посунули до вежі.

І тоді раптом вежа знову ожила…

Велетенська штормова хвиля вогню вдарила ворогам у груди. Здавалося, всі громи неба розкололись над їхніми головами. Вежа косила гітлерівців густою зливою куль, знищувала їх гранатами.

Приголомшені, засліплені, охоплені панічним жахом, фашисти покотилися з гори, залишаючи убитих і поранених.

А вежа стріляла й стріляла…