Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

Дядя Влас відповів на моє привітання, але і в його голосі та поведінці я не вловив чогось особливого. Невже й він ще не помітив, що немає фінки?

Мені треба було зізнаватись у всьому. Бо скільки б я не відволікав зізнання, нічого від цього не зміниться. Краще вже зразу все сказати, щоб не катуватись серцем, а там — що буде!..

І я сказав:

— Тату, наказала вчителька, щоб ти завтра разом зі мною до школи прийшов.

— От тобі й на! — невдоволено глянув на мене тато. — Що ти там знову накоїв?

— Я… фінку в школу приніс… Мама і тато вигукнули разом:

— Яку фінку? Де ти її взяв?

А дядя Влас тільки посміхнувся очима, але промовчав.

— У дяді Власа в кімнаті взяв, — пояснив я. — Я хотів тільки хлопцям показати й повісити.

— Яке ж ти мав право? — напустився на мене тато. — Ти хоч спитав у дяді Власа? Він тобі дозволив?

— Ні…

— То як же ти міг узяти чужу річ? Та ще — фінку!.. Коли ж ти вже вгомонишся з своїми витівками? Коли за розум візьмешся?

Голос у тата гучнішав, очі наливалися гнівом. Я стояв і мовчав, боячись зайвим словом чи рухом викликати ще більший гнів.

— То що ж, тепер оце йди і кліпай за тебе очима, так?.. Іди слухай, який у тебе син?..

Мама допомагала татові:

— Боже мій, і в кого він такий удався. У людей діти як діти, а тут росте таке убоїще! Ні до діла, ні до уроків, тільки б гасати та шкоду всяку робити!.. Ти хоч про батька подумай, коли про себе не дбаєш. Усі знають його, поважають, а ти йому — таку пілюлю! Ти своєю поведінкою і йому авторитет підриваєш!..

— Аякже! — з новою силою спалахнув тато. Скажуть: не вмієш дітей виховувати. А як тебе ще виховувати? Чого тобі не вистачає? Он інші недоїдають, ходять в чім попало, живуть у тісноті, по кілька чоловік в одній кімнаті, а вчаться. І батьків слухають. А в тебе і кімната окрема, і одежа он на тобі така, що її заслужити треба, і їси що хочеш!..

Він сів на свого коня, зараз почне ставити в приклад себе… Але тут устряв у розмову дядя Влас.

— Іване Панасовичу, — звернувся він до тата. — Фінка — моя річ, отож і я до цього діла якось причетний. Давайте я теж завтра разом з вами в школу піду.

Це було для всіх нас великою несподіванкою. У кімнаті на якийсь час стало тихо. Нарешті тато спитав:

— Ви це серйозно, Власе Микитовичу?

— А чому б і ні?.. Послухаємо, в чому там Левко завинив. Подивимось гуртом. Чи, може, ти, Левко, проти? Може, ти не хочеш, щоб я йшов?

— А хто його питатиме! — сказала мама.

— Спитати треба, — посміхнувся в свої чепурні вуса дядя Влас. — Якщо Левко не хоче, то я й не піду.

Щось дивовижне коїлось зо мною.

— Ні, я не проти, — сказав я, і раптом сльози затуманили мені очі. Я затулив обличчя руками. Заплакала й мама.

А дядя Влас підійшов до мене, дужою рукою притяг до своїх широких і теплих грудей і прогув майже у саме вухо:

— Ну, ну… Хіба ж моряки плачуть?.. Якщо вже нашкодив щось, то май мужність спокутувати свою провину… Я, братику мій, теж колись умів бешкетувати. Бувало, що й ремінця та мокрого рушника куштував. Було… Ану розкажи детальніше, що там сталося. А ми послухаємо. Не вороги ж ми тобі, свої люди.

Ще ніколи я так щиросердо не розповідав, як того разу. Навіть не втаїв своєї брехні, що фінка — подарунок дяді Власа. Я відчув, що йому не можна нічого брехати. Він повинен знати всю правду.

Уже перед сном я запитав у дяді Власа:

— Ви не знали, що я фінку взяв?

— Знав.

— А чому ж татові та мамі не сказали?

— А навіщо? Хіба б ти сам не признався?

— Признався б.

— От через те й не сказав.

Раніше, коли викликали до школи батька, то завжди ходила мама. Я вже звик до цього. Знав, як вона там поводиться і коли та як треба самому поводитись. Тепер же ішов тато. І йшов дядя Влас.

Дорогою ми майже не розмовляли. Тільки тато і дядя Влас перекидалися часом кількома словами.

У тата обличчя було сіре, мабуть, він таки тяжко пережив те, що сталося…

Марія Степанівна, як і треба було чекати, зустріла нас не дуже привітно, офіційно.

— Ви батько Левка? — спитала вона в тата.

— Так, батько Левка. — Тато зніяковіло кашлянув.

— А ви хто? — звернулася вона до дяді Власа.

— А я — друг Левка… І ота фінка, яку в нього відібрали, то — моя власність.

— Хм… — Марія Степанівна знизала плечима. Вона витягла з шухляди злощасну фінку.

— Ходімте. З вами розмовлятиме директор.

Справа оберталась на гірше. Що сказала б Марія Степанівна, я уявляв. А от Євграф Євграфович… Якщо раніше він прихильно ставився до мене, то тепер, я певен, цього не буде. Мабуть, і йому терпець уже увірвався. А прав у нього набагато більше, ніж у Марії Степанівни!