Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

То були звичайнісінькі собі циркові номери, які не могли вразити ні красою, ні технікою, ні винахідливістю. Працювали гімнасти на першах, акробати-плигуни на підкидних дошках, жонглери, канатохідці, партерні гімнасти…

А на манежі увесь час крутився потворний і навіть гидкий рудий клоун. Всі свої репризи і антре він будував на дешевих політичних агітках або ж робив щось непристойне. Але все це викликало в нерозбірливої публіки регіт і оплески.

Ось рудий клоун виніс на манеж столик. На ньому стояли маленькі чорні труни. А на кожній з них лежали звичайні покришки з каструль. Клоун почав вигравати двома дерев'яними молоточками на цих трунах і покришках.

До нього підійшов товстий лисий музикант і запитав:

— Що це ти граєш, Августе?

— А це я граю совєцькій армії похоронний марш, який називається: гроб і покришка! — заверещав рудий клоун.

Видовисько було огидне. Але те, що сказав клоун, мабуть, вважалось дотепним, бо після його слів цирк вибухнув такою зливою оплесків, що хоч вуха затуляй.

У другому відділенні не менш бридкий був «фокусник-ілюзіоніст, маг і чарівник», як оголосив ведучий програму. В афішах про нього було написано: «Людина-акваріум», «Король вогню», «Шпагоковтач».

Юра, Петя і Марта ще не бачили його на арені. Зайднер ангажував його до приїзду пана Шредера.

Чарівник справді дивував і вражав публіку. Навіть своїм зовнішнім виглядом. Увесь він був у фальшивих самоцвітах, брильянтах, сережках, намисті. Рухався по манежу серед своєї таємничої апаратури так, ніби ковзав по льоду. Урочисто піднімав і опускав руки над білою чалмою, ніби й справді зв'язаний з потойбічним світом.

Перед ним стояв таки чималенький скляний акваріум, в якому плавали рибки й жабенята. Він пивним кухликом набирав воду разом з рибками і жабенятами і ковтав, ковтав… Це було щось неймовірне. Але води в акваріумі ставало дедалі менше. Нарешті скляна посудина спорожніла.

Тоді фокусник зробив конвульсійний рух животом, грудьми, горлом, всім тілом — і вода фонтаном пішла з його рота, повертаючи і рибок, і жабенят. У залі стояло таке ревище, що нічого не можна було розібрати.

Задоволений створеним ефектом, ілюзіоніст перейшов до інших фокусів. Він пускав вогонь з рота, засовував у горлянку шпаги і, коли швидким рухом вихоплював їх з горла, вони застрявали в дерев'яному настилі, на якому він стояв. Потім він ходив босими ногами по битому склі, проколював ніздрі, губи та щоки довгими шпильками з круглими головками.

Юра дивився невідривно. Ніколи нічого подібного він не бачив.

Але вистава не викликала того бадьорого збудження і піднесення, до якого він звик з дитинства.

Навпаки, породжувала відразу, а зловісна таємничість фокусника — якийсь навіть страх. Він був просто приголомшений…

А публіка ревла, тупала ногами, била в долоні — добра половина глядачів була п'яна. Навіть під час вистави глядачі тинялись групами і поодинці, пили в буфеті вино і пиво, а повернувшись на місця, голосно розмовляли та реготали.

Закінчувалось відділення повітряним польотом.

Янчук, боячись осоромитись перед паном Шредером, ще перед виступом почав шпигати своїх гімнастів образливими словами.

— Дивіться мені, крокодили! Хоч чим-небудь зіпсуєте номер, закатую.

Як завжди, найбільше перепало Петі.

— А ти, кліщ, не забувай посміхатись, бо я тобі розпірки в роті поставлю!

Петя був блідий від страху. Але, як тільки Янчук відвернувся, Юра заспокоював його:

— Не думай про Крота. Думай тільки про свою роботу — і все буде гаразд. Адже ти добре умієш.

Ведучий голосно вигукнув:

— Троє дияволят! Повітряний політ!

Юра, Петя і Марта вибігли на арену справді одягнуті під дияволят. На них були чорні трико в блискітках, вони щільно облягали молоді гнучкі тіла. Ззаду стирчали коротенькі хвостики, а на голові в кожного були ріжки. Коли вони піднімали руки, то створювалося враження, що розправляли чорні крила. Уже сам їхній вигляд викликав неабиякий ефект. Публіка дружно зааплодувала.

Янчук кинув погляд на пана Шредера, і гримаса вдоволення пробігла по його обличчю: Шредер теж плескав у долоні. Отже, сподобалось!..

«Постривай, зараз ти таке побачиш, що рота роззявиш!» — подумав Янчук.

Троє юних спортсменів, не давши глядачам і отямитись, ніби на справжніх, живих крилах полетіли під високе склепіння на спортивний місток. Під звуки вальсу вони летіли від трапеції до трапеції, переверталися і, здавалось, гралися в повітрі легко й безтурботно, без будь-яких зусиль. Вони ускладнювали й ускладнювали трюки, викликаючи дедалі більше захоплення й так уже наелектризованої видовиськом публіки. Всі троє діяли як одне.