Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

Він глянув у Юрині очі, прочитав у них острах і ненависть. Грізно додав:

— Посміхатись навчись, верблюде! Щоб усмішка не сходила з лиця протягом усього номера. Навіть тоді, коли висиш вниз головою!

— Навіщо ви так суворо? — запитав Зайднер, коли вони з Янчуком залишилися тільки вдвох.

— Інакше не можна. Трюкач мусить знати тільки свій трюк і більше нічого. Це має бути механізм, автомат, який не мислить, а діє.

Зайднер нічого не сказав. Тільки запитливо подивився в каламутно-білуваті Янчукові очі. Але Янчук зрозумів той погляд і додав:

— Так, так, пане Зайднер. Пан Шредер сказав, що він чекає від мене карколомного повітряного номера. І я йому покажу цей номер.

Звістка про те, що приїхав пан Шредер, швидко облетіла весь цирк.

Досі виставу давали лише тричі на тиждень: в суботу, неділю і в середу. Тепер стало відомо, що пан Шредер викликав пана Зайднера і наказав дати позачергову виставу у вівторок. Він сам буде присутній.

По місту розклеїли величезні афіші. Вони кричали:

«Усі до цирку!

Нова різноманітна програма на два відділи!»

«Вечір сміху!

Ви нудьгуєте? У вас поганий настрій?

Ідіть до цирку, там розваги і веселощі!»

«Вечір карколомних трюків!

Троє дияволят! Політ під куполом цирку!»

А одна фраза в афіші навіть попереджала:

«Всім, у кого слабкі нерви, іти на виставу не рекомендується!»

Але це тільки підігрівало, розпалювало цікавість у мешканців міста, і квитки були розпродані наперед.

Раніше рідко хто з артистів, окрім Янчука, проводив систематичне тренування. Тепер же Зайднер змушений був установити сувору чергу. Кому ж хочеться провалитися, осоромитись! А особливо перед паном Шредером. Провалитися на його очах, це значить втратити роботу, лишитися без шматка хліба. Тому тренувалися навіть уночі.

Генріха Зайднера наче підмінили. Він по кілька разів на день з'являвся на манежі, за лаштунками, в артистичних гримувальних і скрізь порядкував, наказував, вимагав. Йому теж не хотілось, щоб хазяїн цирку лишився чимось незадоволений. Шредер не ходить в театр і в кіно, але надзвичайно любить цирк. Порівняно з консервною фабрикою, шкіряним заводом чи навіть аптекою, цирк давав йому мізерні прибутки, але тримав він його головним чином заради власної втіхи.

У вівторок, в день позачергової вистави, територія і приміщення цирку вражали зразковою чистотою та охайністю.

Більше ніж за годину до початку вистави на фасаді цирку спалахнули різнобарвні гірлянди електричних вогнів. Всередині заграв оркестр, і до цирку повалила публіка.

Тут були поважні, огрядні, в чорних костюмах «хазяї» міста, запрошені особисто паном Шредером. Вони сідали в передніх рядах, і вигляд у них був такий незалежний та набундючений, ніби своєю присутністю вони зробили всьому світові величезну послугу.

Були малі й великі офіцерські чини. Ці трималися групами, на всіх і на все дивилися з презирством і цілковитою зневагою, поводилися розв'язно, наче, окрім них, нікого більше в цирку не було.

У середніх і вищих рядах тіснилися службові чиновники і робочий люд. Одні з претензією на вишуканий одяг. Інші одягнуті так-сяк. Перед ними ніхто не розшаркувався. Ніхто їм не показував їхніх місць. Тут і самі місця були вужчі. Тому сиділи майже на колінах одне в одного.

А найвище, на самій гальорці, юрмилась дітвора — теж з простого люду, бо діти багатіїв і міської знаті у вишуканих костюмчиках були поруч з своїми батьками у перших рядах.

Чорна автомашина пана Шредера зупинилася біля головного входу до цирку десь за п'ять хвилин до початку вистави. Зайднер поштиво відчинив дверцята. З машини вийшла спершу дружина пана Шредера, фрау Шредер, а вслід за нею і він сам.

Зовні подружжя являло собою цілковиту протилежність. Він — високий, з довгою, як у коня, мордою і з байдужими, холодними, ніби скляними очима. Вона — присадкувата, дуже товста, з круглим, як корж, лицем і широким ротом, який, здавалось, увесь час посміхається.

Пан Шредер узяв фрау Шредер під руку і повів її не до центрального, а до службового входу, щоб звідти потрапити у власну ложу.

Як тільки Шредери вмостилися в своїх постійних кріслах, водночас спалахнули всі прожектори, заливши арену і весь цирк сліпучим світлом. Оркестр гучно заграв «Дойчланд юбер аллес», І всі посхоплювались зі своїх місць та застигли як укопані. Без цього ритуалу не починалися й не кінчалися жодні збори, жодні; видовисько в фашистській Німеччині.

Почалася вистава.