Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

— Часто, бо… гарна людина, — белькоче Зайднер.

Але то — останні його слова в той день. За хвилину він уже спить, повалившись в ліжко одягнутим.

Марта скидає з нього черевики, стягує піджак і розстібає на грудях сорочку.

Тільки після цього вона ставить ширму, гасить світло і ховається під ковдру в своєму ліжкові.

Вранці Зайднер прокидається з якоюсь неясною тривогою в серці. Лежить на спині, дивиться широко розплющеними очима в низеньку дерев'яну стелю, думає: «Чому це мені так тривожно?.. Що сталося вчора таке, що сьогодні мене бентежить і про що я забув?..»

Він схоплюється з ліжка. Оглядає всього себе. Бачить, що без піджака, роззутий, але — у верхньому одязі. В кімнаті чисто. Марта прибрала з столу пляшку, чарки, недоїдки. Поклала його улюблені сигарети. Дерев'яна підлога теж чиста, навіть помита, і від неї віє здоровою свіжістю.

Зайднер запалює сигарету.

Марта… Ага, це ж вона йому вчора сказала щось таке, від чого у нього сьогодні так тоскно на серці. Але що, що?..

І раптом наче хтось знімає важке темне покривало з його пам'яті. Він згадав: «Пан Янчук навмисне споює вас. Я стежила, як він на вас дивиться… Не пийте з ним».

Учора він аж надто відверто говорив з Янчуком.

— Ну, може, й справді щось бовкнув сп'яну, — заспокоює сам себе Зайднер, — так і пан Янчук же був п'яний. Ніхто нас не чув. А пана Янчука боятись нічого. Він сам — не з власної волі тут. Його самого відірвали од рідної землі. Та й не сказати: коли б у нього були якісь погані наміри, то вже щось би сталося. Адже не вперше ми з ним розмовляємо про війну. Ні, даремно Марта сказала ті слова. Даремно чогось боїться».

Але все ж неспокій ятрить серце, холодком ворушиться в грудях. Зайднер взувається, голиться, випиває чашечку чорної кави, яку завбачливо йому теж приготувала Марта. Вирішує: треба піти на манеж. Там він поверне собі спокій.

Ще за лаштунками чує різкий окрик Владислава Янчука:

— Гей ти, медузо! Недоспала чи переснідала сьогодні, що повертаєшся, як нежива? Де гнучкість? Ще раз. Алей! Ап!

«На кого це він так? — дивується Зайднер. — Невже на Мар-ту?»

І навіть зупинився за лаштунками, щоб не бути свідком цієї грубої лайки.

А може, вона справді щось не так робить! Буває ж… Одразу не станеш бездоганним акробатом. Та ще й — повітряним!

Але наступна лайка вже стосувалася когось із хлопців:

— Ти, троглодите! Я тобі кажу, швунг! Швунг давай! Ти не дерев'яна колода, а акробат. Трюкач!

А ще за якусь хвилину він горлає на всіх разом:

— А посмішка! Де ваші посмішки, черепахи? Я вам роти пороздираю, щоб були, як у бегемотів. Посміхатись! Всім посміхатись!

Зайднер не витримує, виходить із-за лаштунків. Побачивши його, Владислав Янчук перестає кричати. Він уже зовсім іншим тоном говорить:

— Доброго ранку, пане Зайднер. Як спалося?

— Дякую, — бубонить Зайднер зніяковіло. Він сьогодні чомусь все-таки побоюється Янчука. Питає співчутливо: — Важко з ними?

— Еге ж, нелегко. Доводиться іноді й прикрикнути. — І пропонує люб'язно: —Посидьте, подивіться.

Тренування триває далі.

Хлопці міняються ролями: один стає ловитором, другий вольтижером, потім навпаки. Марта подає трапецію. Це дуже складно — вчасно подати вольтижерові трапецію, щоб він не пролетів мимо. Потрібне особливе відчуття часу і відстані. Але Марта виконує свої обов'язки добре. І Зайднер радіє за її успіхи.

Хлопці здійснюють «перехресні» польоти, роблять подвійне сальто в сітку і в руки, а Юра навіть виконав надзвичайно складний трюк — сальто-пірует-сальто.

В присутності Зайднера Янчук не лається, тільки раз у раз коротко викрикує:

— Не зменшуй «кач» трапеції!

— Мах ногами! Швунг!

Він не називає нікого по імені, але цілком ясно, кого стосується та чи інша команда.

Гімнасти вже втомлені. Їм потрібно перепочити. Але Янчук, мов навмисне, змушує Марту робити політ ще й ще раз. А потім десятки разів вона робить сальто в сітку.

Після тренувань він всіх трьох ставить перед собою на манежі.

— Тобі, — тикає батогом Марті в живіт, — окрім спільних тренувань, щодня по годині працювати на римських ланцюгах [3] Римські ланцюги — трикутні кільця. . Преднос і, головне, бланж. Чуєш? Щодня, не менше як годину. І — бланж, бланж, бланж. Сто разів підряд. У повітряного гімнаста головне — м'язи живота і плечового пояса. Запам'ятай це. Тобі, — торкається батогом Петиних рук, — зміцнювати кисті. Щодня, щодня, поки стануть залізні. Завтра на тренування перетягнеш кисті бинтом… Ти, — він кінчиком батога піднімає Юрине підборіддя, думає, але не знаходить, що сказати, і кидає: — Стежиш за всіма, щоб мій наказ було виконано.