Віґдіс Йорт - Йорґен + Анна = любов

З саду вийшов чоловік, котячи стежиною возика з немовлям.

— Здоровенькі були, дівчатка! — привітався чоловік. — Як вас звуть?

— Анна, — відповіла Анна.

— Панна?

— Ні, Анна.

— Янна?

— Тато жартує, — пояснив Йорґен. — Коли хоче шкварки, то просить заварки…

— Мені такого ніколи не дозволяли, — озвалася Беата.

— А це — моя маленька сестричка, — Йорґен кивнув у бік дитячого возика.

— О-о-о!!! — вигукнула Беата, вона дуже любила маленьких діток. — Яке у неї ім’я?

— Павлова… Павлова Рюґе.

— Га-арно, — похвалила Беата.

— Ми так назвали доню на честь мрії її матусі, — сказав тато Йорґена.

Він покотив візочок далі вниз дорогою, обернувся і гукнув Йорґена. Йорґен якусь мить стояв, вагаючись. Анна не зводила з нього очей. Він був такий вродливий, з чудовими веснянками. І він мешкав у Розбійницькому домі, там, де мешкала бешкетниця Гельґа.

Потім Йорґен подався за татом. Вони вийшли втрьох на вечірню прогулянку: тато, Йорґен і Павлова. Анна й Беата довго дивилися їм услід.

Анна не здогадувалася про думки Беати, а собі подумала: конче треба з’ясувати, що означає ім’я Павлова.

— Пізніше пограємо в хованки! — гукнула вона навздогін. — Десь так о сьомій!

Дівчатка попрямували до бомбосховища. Розмовляли мало, хіба кількома словами перекинулися.

— Ти стій на чатах, — звеліла Анна.

— Гаразд.

Тепер вони вже не відбивали крок — отак: цок-цак , — а йшли звичною ходою. Здалося, чи й справді посутеніло ще більше?

Беата стала внизу, під найбільшим деревом. Анна озирнулася назад, покрутила на всі боки головою, чи не шпигує, бува, хтось за ними, чи не прошмигнула повз них непоміченою Еллен або Уле чи старші хлопчаки. Вона лягла на живіт і поплазувала вперед. Руки й ноги відразу промокли, але що поробиш.

Листа в першій вентиляційній дірці не було. У другій — теж.

Може, Еллен не відповіла на послання, може, здогадалася, що це вони з Беатою, а зовсім не Йорґен написали цидулку. Може, зараз, цієї миті, саме вона шпигує за ними…

Анна підповзла до третьої дірки.

Там лежав аркуш паперу!

— Знайшла лист!

— Лист!?

— Тс-с! — цитьнула Анна. — Цить!

— Тс-с!

Дівчатка замовкли. Прислухалися. Ніде ані звуку. Нікого й нічого. Навколо було так тихо, так неймовірно тихо, аж страшно. Над пустирем запала темна-темна темрява.

Анна схопила листа й збігла до Беати.

— Ось!

Дівчатка побігли через пустир, повз ковзанку, униз, до дуба. З дуба увесь пустир видно, мов на долоні, зате їх ніхто не міг побачити, якщо не витикатися. Беата сіла на гілку під самим стовбуром. Анна — скраю, вона не мала як триматися, бо руки були зайняті листом. Складений аркуш ряснів червоними серцями, а всередині було таке:

Любий Йорґене,

Дякую за листа. Я теж тебе кохаю. Ти наймиліший хлопець в усій школі. Я радо стану твоєю дівчиною. Як на мене, Анна з Беатою дурні дівулі, але Анна — найдурніша! Ти теж так вважаєш? Ти вже з кимось цілувався? Чекаю на швидку відповідь!

Щиро, Еллен

— Вона пише, що ми дурні! — обурилася Беата.

— Вона пише, що я найдурніша! — розсердилася Анна.

— Це підло! А якщо Йорґен повірить?!

— Йорґен ніколи не одержить цього листа.

— А й справді…

— Гей-гей! — крикнула Анна. Вона переплела ноги, щоб не звалитися донизу, і розсунула гілля. — Гейя-гей! — потім зістрибнула на землю і помчала через пустир, не перестаючи галайкати. Беата теж злізла з дерева й побігла слідом.

— А я перша! — репетувала Анна.

Вона була вже далеко попереду.

Надворі зовсім споночіло. Торішня трава пахла сирою землею. Анна першою добігла до воріт. Велосипеди Уле та старших хлопців стояли на вулиці. З-за будинку долинали їхні голоси. Вони грали в пристінок — відбивання монет від стіни будинку. Чия монетка впаде ближче до стіни, той виграв. Анна гойдалася на воротах.

— Нільсе, твоя черга! Нільсе, не спи! — вигукував Уле. — От дідько, що ж ти такий неповороткий!

Анна далі гойдалася на воротах. Навколо панувала майже тиша, тільки чулися вигуки хлопців за будинком і важке сапання Беати, яка бігла пустирем. А ще ворота поскрипували. Рип-рип , скрипіли вони. Рип-рип…

Анна гойдалася на воротах. Беата вже підбігала, її сапання чулося дедалі ближче. Анна думала про Йорґена. Йорґена Рюґе з веснянками. Вона думала про нього навіть тоді, коли думала про щось зовсім інше. Думала, якщо не стане його дівчиною, то не полюбить більше нікого на світі. Бо покохала Йорґена.

— Рип-рип , — порипували ворота.