Віґдіс Йорт - Йорґен + Анна = любов

Ставало дуже цікаво. Майже, як у книжках про Стомпа. Анна залізла під ліжко й затаїлася під самою стіною.

— От, я залишилася майже сама, — зітхнула Беата.

— Запитай, чи вона кохає Йорґена, — напучувала Анна подружку. — Запитай, чи Еллен кохає Йорґена, запитай, чи вже сьогодні дасть відповідь на любовного листа!

— Я боюся, Анно!

— Скажи, що більше зі мною не дружиш…

— Навіщо?

— Може, тоді вона про все тобі розкаже!

Почувся дзвінок у двері.

— Я не можу!

— Вона вже біля дверей!

— Так, вона вже тут.

— Відчиняй!

— Може, ліпше побавимося утрьох, обміняємося листівками…

— Ні!

— А якщо вона запхає ноги під ліжко? Або впустить на підлогу шпильку для волосся, нагнеться за нею і побачить…

— Беато! — прикрикнула Анна з-під ліжка.

— Беато! — гукнула бабуся з кухні. — Хтось дзвонить у двері?

— Треба відчинити! — звеліла Анна.

— Еге ж, треба, мабуть, відчинити, — зітхнула Беата й почалапала вниз.

Анна лежала тихо, як мишка.

Невдовзі на сходах почулися кроки, дві пари ніг — туп-туп.

— Де це сьогодні Анна поділася? — поцікавилася Туне.

— Тут її, у кожному разі, нема.

— А де вона?

Туне мала коричневі черевики, червоні штани й шкарпетки в червону смужку, які пасували до штанів.

— Важко сказати.

— У школі не сказала тобі, де буде?

— Ні, ми більше не товаришуємо!

— Направду?!

Один коричневий черевик почухав ногу.

— Я теж з нею не дружу. Вона дурна. Хіба ні?

— Гм…

Беатині пальці ніг загнулися досередини. Вона була в синіх шкарпетках, без взуття.

— Хіба ні? — знову запитала Туне. — Вона така зарозуміла…

— Цить! — шикнула на неї Беата.

— Чому цить ?

Коричневий черевик ще сильніше почухав ногу.

— Щоб ніхто не почув.

— Хто може почути?

— Ніхто! — Беатині пальці ніг стикалися і стискалися. — Ніхто тут нічого не чує.

— Та добре вже… — здивувалася трохи Туне.

Раптом донизу потягнулася чиясь рука й почухала коліно, гойднулися каштанові кучері. То нагнулася Туне. Якби вона дивилася не на ногу, а в інший бік, то цілком могла б помітити Анну, яка аж прилипла до стіни.

— Агов, Туне! — окликнула Беата.

Її ступня в синій шкарпетці ступила до ліжка, почулося — гуп! — над самісінькою Анниною головою. То Беата штурхнула Туне на ліжко.

— Ти що, здуріла?

— Та ні. Просто чухатися зручніше сидячи, — пояснила Беата.

— Я вже не чухаюся!

Коричневі черевики зацокали по підлозі: носак — п’ята, носак — п’ята.

— Послухай, Туне!

— Що?

— Ти кохаєш Йорґена?

— Ні. Мені Ейнар подобається. Еллен стане дівчиною Йорґена, а я — Ейнара.

— Ой! — вихопилося у Беати.

Лежачи під ліжком, Анна відчула, як зажурилася Беата, ще дужче зажурилася. Вона почувалася засмученою через решку , бо це означало, що кохати Йорґена їй зась. А тепер, виявляється, Ейнара їй теж не можна покохати. Бідолашна, бідолашна Беата!

А коричневі черевики цокали та й цокали по підлозі.

— Ну хіба не дурна Анна! — знову завелася Туне.

— Гадаю, тобі час вже піти! — сказала Беата.

— Я ж тільки-но прийшла?

— Мені дуже болить коліно…

— А-а-а, — у голосі Туне чулося розчарування. — Тоді я піду до Еллен. Там веселіше. Ми хочемо написати листи кохання губною помадою. Еллен писатиме Йорґенові, а я, можливо, напишу Ейнарові. А ось тобі зовсім не світить стати чиєюсь дівчиною…

— Ой, моє коліно! — зойкнула Беата, хапаючись за ногу.

Коричневі черевики вийшли з кімнати і зникли на сходах, туп-туп.

— Бувай, до завтра, — долинуло знизу, і вхідні двері захряснулися.

Анна вилізла з-під ліжка.

— Ти таке чула?

— Чула… І дуже добре! — відповіла Беата. — Їй подобається Ейнар, і вони стануть коханими.

— Нізащо! Ти будеш дівчиною Ейнара, а я — Йорґена. А Туне ніколи не матиме хлопця! Туне — дурепа, найдурніша з-поміж усіх! Дурна гуска!

Надійшов час вечері: відбивні з цибулею та картоплею, на десерт — рисовий пудинг.

Після вечері обидві подружки подалися додому до Анни. Треба було взяти зубну щітку, піжаму й підручники на наступний день. Дівчатка намагалися крокувати у такт, рушивши з лівої ноги. Вулицею відлунювало: цок-цак, цок-цак . Майже порівнявшись із Розбійницьким садом, вони побачили біля воріт чиюсь постать. То був Йорґен.

— Привіт! — гукнув він.

— Привіт! — відповіли Анна й Беата і різко зупинилися, хоча до воріт ще було доволі далеко.

— Привіт! — мовив Йорґен ще раз.

— Ну, привіт…

— Це мій тато, — сказав Йорґен.