Віґдіс Йорт - Йорґен + Анна = любов

Анна грала у лови. Йорґен ніколи не наздоганяв її, коли був «ловцем». Вона теж ніколи не ловила його, але завжди знала, де він — Йорґена зраджував дзенькіт ключів, дзень-дзень . А одного разу Анна ледь не налетіла на нього.

— Вибач, — сказала вона, хоч навіть не торкнулася його.

Після уроків усі посідали на велосипеди й гайнули униз схилом по домівках. Анна поїхала з Беатою до її жовтого будинку. На ґанку дівчатка вклякнули й помолилися, щоб бабуся дозволила Анні заночувати у них. Вони мали укласти важливі плани, а це найкраще робити, коли змовники разом увесь день і сплять в одному ліжку вночі.

— Можна Анні повечеряти зі мною і заночувати? — запитала Беата.

Бабуся сиділа при вікні й дивилася на пустир, пагорб та дуб віддалік.

— Я не думаю, що…

— Ми помолилися Богові, щоб ви не відмовили, — встряла Анна.

— О! — сказала бабуся. — Тоді добре… Якщо Анні дозволять батьки.

Батьки Анни, звісно, не заперечували.

Дівчатка намастили собі хліб полуничним варенням і замкнулися в Беатиній кімнаті. Якийсь час вони не розмовляли, бо жували канапки. З’їли по дві скибки, а тоді Анна серйозно запитала:

— Ти також кохаєш Йорґена?

Беата завмерла. Глянула на останню канапку з варенням у руках, обережно поклала її на письмовий стіл і сказала:

— Так. Напевно…

Анна стерпла. Вона теж поклала свою недоїдену скибку поряд із Беатиною.

— Доведеться тягнути сірники, — промовила вона.

— Мабуть, доведеться…

Сірників не було, вирішили натомість кинути монетку.

— Я — орел, — сказала Анна.

— Я — решка, — сказала Беата.

Дівчатка почимчикували на кухню до бабусі. Бабуся сиділа біля вікна й визирала надвір.

— Щось там бачиш, бабусю? — запитала Беата.

— Бачу… Щойно Брюшлеттен пішла до крамниці на закупи.

— Ага! А маєш хвильку часу, щоб кинути нам монетку?

— Не годиться жбурляти грошима, — суворо дорікнула бабуся.

— Ми її відразу ж піднімемо з підлоги, — запевнила Беата.

— Що ж, гаразд, — погодилась бабуся і кинула монету на підлогу. Випав орел.

Анна зраділа, страшенно зраділа. Однак раділа б ще більше, якби не засмутилася Беата. Беата принишкла, втупилася застиглим поглядом у кухонну плиту.

— Але ж все по справедливості, — тихо мовила Анна.

— Гм, — буркнула Беата і втекла до своєї кімнати.

— Я буду коханою Йорґена, а ти можеш взяти за коханого Ейнара, — запропонувала Анна, щоб розвеселити подружку.

— Мені, мабуть, ніколи не дозволять мати коханого! — вигукнула Беата й пожбурила недоїдену канапку в кошик на сміття. — Бе! Бе-бе!

Анна вийняла хліб із кошика й поклала знову на стіл.

— Я так нині розгубилася, коли Уле верещав на весь світ, щоб я зняла штани, — озвалася вона. — Ледь не розплакалася посеред шкільного подвір’я…

— Правда?

— Ага… Але я подумки промовляла: морошка з вершками , а потім списала кілька сторінок у своєму зшитку: Уле дурень . Треба й тобі завести такий зошит, у якому можна записувати геть усе, це дуже допомагає від смутку.

— Правда?

— Щира правда!

Дівчатка доїли канапки. Треба складати план! Що робитиме Еллен з листом, і як про це довідатися?

— Зателефонуй до Туне й попроси її прийти до тебе в гості. Потім про все її випитаєш, а я підслуховуватиму з-під ліжка.

— Не надто добра ідея…

— Навпаки, дуже добра!

— Може, й так, — нехотячи згодилася Беата. — Але мені навряд чи дозволять…

— Згадай Гельґу-Розбійницю!

— Її убив однорукий бандит!

— Ніхто цього не знає напевно, це ж було у Франції! Я, скажімо, вірю, що Гельґа досі жива!

— Справді?

— Так, майже не сумніваюся.

Анна вийшла в передпокій, де стояв телефон. Беата неохоче потупцяла за нею.

— Я не можу, — сказала вона. — Це майже брехня…

— Спершу я зателефоную, — взяла слухавку Анна.

Вона запитала в мами дозволу залишитися у Беати на ніч. Бабуся Беати, мовляв, погодилася. Мама дозволила.

— Тепер твоя черга!

Беата поволі набрала номер телефону Туне, цифру за цифрою, не зводячи погляду з Анни.

— А якщо вона й справді прийде?

— Чудово!

На іншому кінці зняли слухавку.

— Привіт, це — Беата. Не хочеш прийти до мене в гості?.. Ні, Анни тут немає… Зовсім немає…

Беата дивилася на Анну, її обличчя стало одного кольору з волоссям.

У слухавці щось відповіли.

— Бувай! — попрощалася Беата. Її очі неспокійно бігали. — Вона прийде! Вона щойно з’їла три скибки хліба з полуничним варенням. Зараз прийде!!!

— Ваааууу! — вигукнула Анна, міцно стиснувши кулаки. — Вааууу!