Віґдіс Йорт - Йорґен + Анна = любов

Анна розуміла, у чому річ. Беата боялася викриття, що вона теж брала участь у написанні фальшивого листа, а це ж майже брехня чи навіть гірше. Їй такого не дозволяють удома. Біда їй була б, якби хтось довідався…

— Рип-рип, — заспокоїла подружку Анна.

Нараз заволав Ейнар:

— Йорґен на дереві!!!

— Йорґен Рюґе з дірками між зубами! — буркнув Кнут.

Усі задерли вгору голови.

Йорґен зістрибнув на землю і підійшов до гурту. Підійшов такою гарною, незвичайною, шляхетною ходою.

— Привіт!

— Привііііт, Йорґене, — манірно проспівала Еллен і усміхнулася. Вона розв’язала стрічку, і волосся пишною хвилею розсипалося на плечах.

— Даґ за воротами! — крикнув Ейнар.

Даґ теж вийшов зі схованки й «застукав» себе під дубом.

— Зосталося ще знайти Уле з його хлопцями, — сказав Ейнар.

— Ти їх ніколи не знайдеш, — озвався Кнут.

Усі подивилися у бік пагорба, але нікого не побачили — самі лиш каменюки й чагарі.

— Нікого…

— Може, ліпше на роверах поганяємо? З дівчатами на багажниках? — запропонував Кнут, поглядаючи на Еллен.

— Я не проти, — сказала Еллен, поглядаючи на Йорґена.

Друзі гукнули Ейнара, запитали, чи він приєднується. Ейнар залюбки погодився, бо шукати — то найнудніша справа, а знайти Уле з семикласниками — найважча.

— Уле! Уле! — закричали усі хором. — Ти виграв! Виходь!

— Я завжди виграю, — почулося з темряви.

На пагорбі заворушилися тіні, чорні постаті, і лише одна — жовто-зелено-смугаста.

— Ми на роверах погасаємо!

— А ми в пристінок пограємо, — сказав Уле.

Товариство розділилося.

— Хочеш на мій багажник, Еллен? — запитуючи, Кнут дивився на дівчинку, на її довге волосся.

Еллен дивилася на Йорґена. Той мовчав. Мовчали й інші. Стояла тиша.

— Ну, я не знаю, — відповіла, зрештою, Еллен.

— Я сяду до Ейнара, — озвалася Туне.

— Ой! — тихо зойкнула Беата, бо вона хотіла їздити з Ейнаром.

— Сідай! — погодився Ейнар.

І знову запала тиша. Надовго.

— Хочеш до мене на багажник? — нарешті подав голос Йорґен.

Він дивився на Анну. Анна зашарілася.

— Так, — прошепотіла вона.

— Ти про Анну казав? — Еллен аж подих перехопило від несподіванки.

Вона сиділа неподалік Анни й подумала, що хлопець, можливо, звертається до неї.

— Так, — стріха відповів Йорґен, розглядаючи свою в’язку ключів. — Так.

Еллен так побіліла від люті, аж її личко проступило з темряви.

— А я сяду до тебе, Даґу, — сказала Беата.

— Та сідай, — зітхнув Даґ. — Хіба я маю вибір?

Вони мали свою трасу перегонів, яка проходила через ковзанку, робила два кола пустирем і одне — навколо пагорба. Траса була вибоїста, з численними калюжами. Умова змагань: дістатися першим до фінішу, не відштовхуючись від землі ногами, а це дуже важко зробити з пасажиром на задньому багажнику.

Даґ засікав час, бо тільки він мав годинника з секундною стрілкою. Ейнар і Туне стартували першими.

— На старт! Увага! Марш! — скомандував Даґ, і перша пара рвонула вперед.

Туне скрикувала на вибоїнах і не раз торкалася ногами землі, від чого велосипед заносило.

— Ойой! — верещала Туне.

— Гуско, що робиш! — репетував на неї Ейнар.

Решта стояли на старті й спостерігали, підбадьорюючи вигуками: Гейя-гей!

Анна і Йорґен приготувалися, мали стартувати другими. Анна вже сиділа на багажнику. Вона ніби й спостерігала за Ейнаром і Туне, та насправді краєм ока дивилася на Йорґена, на його спину, білий плетений светр; на синьо-червоно-смугасту футболку, що звисала з-під светра, на в’язку ключів з чотирма ключами на петличці штанів. Вона бачила дірку в його кишені. Геть усе помічала, бо сиділа дуже близенько. Йорґенове волосся було таке ж біле, як светр, принаймні видавалося таким у вечірній темряві. Вона відчувала його запах. Він пахнув справжнім хлопцем!

Анна трохи нахилилася вперед, ближче до светра, і тицьнула в нього носом. Зовсім ледь-ледь тицьнула.

— Вибач, — пробурмотіла вона.

— Га?.. — не зрозумів, про що йдеться, Йорґен, озирнувся на неї і відразу ж мовчки відвернувся.

Анна не знала, що подумати, було то добрим знаком чи ні…

Над пустирем залягала густа темінь. З довколишніх садків і з Розбійницького саду пахло димом багать. Було так неймовірно цікаво й збудливо!

Туне й Ейнар дісталися фінішу за три хвилини й сорок вісім секунд. Настала черга Анни та Йорґена.

— На старт! Увага! Марш! — скомандував Даґ, і вони рушили.

Йорґен мчав щодуху. Він не сидів у сідлі, а стояв на педалях, тож на вибоїнах Анна могла міцно триматися за сідло. А гупало нею добряче, так собі нівроку гупало! Ноги в черевиках промокли, але то пусте! Вона вже давно промокла до нитки. Боліла спина й ноги боліли, бо треба було їх тримати задертими вгору. Але й це пусте! Вона нізащо не опустить ніг! Вони повинні виграти! Щоб Йорґен збагнув — кращої за неї у змаганнях йому не знайти…