Ярослав Стельмах - Митькозавр із Юрківки (збірник)

– Потім! Потім! – не дуже ввічливо урвав його мову Віка.

– «Слово о полку Ігоревім» напам’ять прочитає, «Повість временних літ», – не здавався князь. – А ти його перевір. Та виправ, коли що не так. Ти ж бо в нас наймудріший. Ану, Миню! – підохотив сина.

Той же, щоб не накликати батькового гніву, швиденько й завчено почав:

– «Словенам, живущим крещеним і князем їх, Ростислав, і Святополк, і Коцель послаша ко царю Міхаілу, глаголюще: Земля наша крещена, і нєсть у нас учителя іже би наказав і поучав нас…»

– Воістину! Воістину так! – не став слухати далі князь. – Нєсть у нас учителя, не було тобто, а тепер буде, – і поклав руку на Вічине плече. – Ану, що там далі? – знов звернувся до Минька.

– Що далі, те нехай там і буде, – не роздумуючи довго, втрутився Віка. Він ледь уторопав, про що то йшлося в облюбованому Миньком уривкові; про виправляння ж не могло бути й мови. – Вистачить! Бачу – знає дещо отрок, але вчити його…

– А ти постривай. Не поспішай із відповіддю, – квапливо заговорив князь. – Ти не думай, що тільки вуєм його будеш. Ні… Ось, – вибіг він із світлиці у бічні двері і враз повернувся, тримаючи в руці якийсь ніби сплетений із грубих золотих сталок обруч, – гривну тобі жалую. – І з урочистим виглядом почепив Віці на шию важкеньку оздобу.

– Ах! Князь гривною пожалував! – прокотилось у гурті бояр і поважних людей князівства. Задні ж стали витягувати шиї, проштовхуватись наперед, аби побачити, як жалують гривною нікому не відомого пришельця.

Що таке «гривня», Віка добре знав, а от «гривна»… видно річ дуже коштовна й почесна.

– Ану, тихіше! – гримнув князь на розбурханий небаченою подією гурт. – Призначаю… Як твого батька звуть? Призначаю Вікентія Володимировича першим своїм радником із пожалуванням йому терема на Заріччі і земель довколишніх. Приготуєш дарственну, – кинув рудобородому.

Чоловік цей, у довгім балахоні, перебував у світлиці з самого початку, відколи Віку привели, але тільки тепер хлопець збагнув – увесь час він старанно щось писав за своїм столиком.

– А це хто? – сміливо запитав Віка.

– Літописець наш, – відповів князь. – Теж людина мудра, але до тебе, видно, йому далеченько.

Обличчя в рудобородого при словах отаких скривилося, і він іще дужче зігнувся над своїми пергаментами.

Але хоч як приємно розгорталися події, Віка помітив: бояри, котрі спершу слухали все, пороззявлявши роти, тепер потай перешіптувались, переморгувались, кидали сердиті погляди на хлопця і несхвально хитали головами. А вищий від усіх Онисим щось говорив, розмахував руками і разів зо два за князевою спиною тицьнув пальцем у Віку.

І хлопця це було занепокоїло, але він перехопив приязний князів погляд і подумав: поки князь прихильний до нього, боятися нема чого.

– А тепер, – оголосив князь, – прошу всіх на учту на честь нашого дорогого гостя. – Він ніжно взяв Віку під руку й повів поперед усіх до сусідньої зали.

Про що говорилося, що готувалося за його спиною, хлопець не знав, та щось підказувало йому – попереду ще ждуть непереливки.

Ну що ж, він, посланець майбутнього, озброєний знаннями XX століття, ладен прийняти бій. Бо хіба ж не справдилось усе, про що мріялось йому у скверику на лаві? Чи ж не вчиться він аж у четвертому класі, не знає тієї безлічі речей, що про них оці мудрагелі і поняття не мають? Чи ж розказав він їм усе? А як подумати, а як пригадати! Ого-го! Ще побачимо, чиє буде зверху!

І з отакими втішними мислями, сповнений гордощів за себе і за свою розумну голову, Віка у супроводі князя й князевого почту ввійшов до стравниці.

Зала, куди увіпхалася громада, відрізнялась од попередньої значно більшими розмірами. Тож усі бажаючі вдосталь намилуватися Вікою, а заразом і підобідати на дурничку, вільно в ній розмістилися.

Із стін позирали на присутніх рогаті оленячі голови, шкірилися морди кабанів та іншої великої звірини – мисливські трофеї; висіли щити й мечі, списи, всілякі воєнні обладунки, що, певно, дісталися від пращурів і передавалися з покоління у покоління.

А ще привертав увагу довжелезний стіл – тягнувся через усю залу аж до дверей. Саме цей стіл, а точніше те, що було на ньому, і вбирало ласі погляди бояр та інших достойних мужів, які надивилися за свій вік і на зброю, і на дичину, а надто розвішану на стінах.

А було на столі і ще підносилося, розставлялося, дбайливо вкладалося і наливалося чимало: веприна, ведмежі шинки, качки, гуси, поросяча печеня, зайці, оленятина, в’ялена й копчена риба, осетри й коропи, солонина, гриби, квашені яблука, киселі та юшки, курячі стегенця й баранячі реберця, не кажучи вже про квас, пиво й меди.