Ярослав Стельмах - Митькозавр із Юрківки (збірник)

Власне, здогадався він раніше – коли хвацький рисак витрушував своїм хребтом із нього душу. А оце зараз тільки збагнув усю складність свого становища. Опинитись одному, без друзів, без знайомих, без батьків казна-де – ні, це не найкраще, що міг подарувати йому дарувальник чудес. Та ще й підозрюють у шпигунстві.

І коли ці думки промайнули у Вічиній голові, на вухо йому зашепотів хитренький і нечутний іншим голос: «Вікунчику! А згадай-но, про що ти мріяв лише годину тому? Про які такі часи, коли тобі хотілось би жити? Про які такі подвиги, що ти, озброєний колосальними знаннями людини XX століття, міг би звершити? Яким таким досягненням науки й техніки ти, нічим не видатний школяр, міг би навчити своїх далеких пращурів? Ану-ну! Ану, пригадай! Це ж щаслива нагода! Чи ж годиться змарнувати її?»

«Не годиться», – подумав Віка, і враз обличчя його проясніло.

– О, вже щось вигадав! По очах бачу! – гарикнув череватий здоровань і підступив до хлопця. – То щось собі думав, а це обличчя так і скривилося од капосної мислі. У-у, диявольське насіння. Мале, а й собі туди ж. Звідки йдеш, кажи!

«От кабан гладкий, – подумав чемненько Віка. – Хіба поясниш їм, звідки я тут, коли й сам не можеш до пуття всього втямити». А вголос відповів:

– Іду я з тих країв, де люблять слово ласкаве і звикли людей стрічати за розумом.

До ладу в нього вийшло. Віка аж сам собою замилувався.

І на присутніх слова ці, видно, теж уплинули.

– Ну, розум усюди в пошані, – мовив обережно князь.

Але тут знов усе зіпсував здоровило.

– Тільки не видно, щоб у тебе його було багато, – сказав він і засміявся. Негарно так засміявся. Некультурно.

– Це як подивитися, – спокійно відрізав хлопчина. – Якщо, наприклад, порівняти вас із князем, то порівняння це теж буде не на вашу користь.

– Що це він говорить! – обурився здоровань. – Та хто йому право дав отак із боярином!..

– Стривай-стривай, Онисиме, – заговорив князь. – Ти теж… Напав одразу на отрока. Ну-ну, – підбадьорююче глянув на Віку.

– От я й кажу, дядю княже, – повів той далі. – Ви, бачу, людина мудра і маєте мене зрозуміти. Знаю я надзвичайно багато і готовий усіма своїми скромними (ех, не те), своїми нескромними (знов не те)… усіма своїми знаннями із вами поділитись. А те, що я вивідувач, то це чиста вигадка. Не знаю я ніякого Юхимка Лихого, і наміри в мене найкращі і щиросерді. От, наприклад, – не дав він нікому оговтатись, – чи знаєте ви, що таке електрика? А між тим усе дуже просто. Он у вас, бачу, свічки стоять, а то висить під стелею лампочка і світить хоч цілу ніч. Без вогню. Та як яскраво! А сама маленька – як мій кулак. І прозора, бо зроблена із скла. А скло… Ага, ви знаєте… От і прекрасно. Дешево, вигідно, зручно!

– Бреше він, князю, – сердито сказав Онисим. – Де ж це бачено, щоб без вогню світилося?

– Гм, – поглянув на стелю князь. – Ну-ну?

– Чи от радіо! – згукнув натхненно Віка. – Невелика така скринька. Повертаєш ручку – а там тобі музика всяка, люди говорять… Сиди собі – слухай.

– Яка скринька? – перепитав Онисим.

– Отака, – показав руками Віка. – Невеличка. А бувають ще менші.

– І як же ті люди туди влазять?

– У тому-то й штука, що нікого там немає, а насправді то грають чи балакають далеко-далеко і передають по дротах. А то й взагалі без нічого. Радіохвилями.

– Щось ти дуже мудро говориш, – похитав головою князь. – Ніяк не доберу.

– Та бреше все! – скрикнув Онисим. – Вивідувач, княже! Зуби вам замовляє.

– А от і ні, – відповів Віка. – Просто знаю я значно більше за вас, от вам і здається, що то неправда. Але це ще не все. Чи відомо вам що-небудь про автомобіль? Я так і думав. Це такий ніби віз, тільки зверху вкритий і з мотором. Сідаєш у нього – і їдеш куди хочеш. Без коней. Та ще й як їдеш! Ніякий кінь не наздожене.

– Це з гори, мабуть? – поспитав несміло князь.

– І під гору. Куди хочеш, туди й їдеш.

– А може, він усе-таки бреше? – не так упевнено, але все ж долив ополоник дьогтю у діжку Вічиного тріумфу боярин.

– Хто бреше? Я? – обурився Віка. – Ви що, дядю?

– Облиш, облиш, Онисиме, – докинув і князь. – Відчуваю – правду мовить отрок. Хіба можна таке вигадати? Словечка оці… їх не вигадаєш, це знати треба. Правда?.. Тебе як звуть?

– Віка.

– Правда, Віко?

– Ха! Ще б пак! – погодився хлопець. – А от іще – телефон! Знімаєш трубку, і чути, що говорять на тому кінці міста.

– На тому кінці… – так і сів князь на вчасно підставлене Онисимом крісло.

– Навіть до Києва можна подзвонити, до Львова, – розпалювався Віка.