Енн Файн - Борошняні немовлята

— Оце мене просто бісить. Ходити вони не вміють. Говорити вони не вміють. Ні ногою по м’ячу влучити, ні ложку до рота піднести вони не можуть.

— Та з ними сама лиш морока.

— Не можна звинувачувати Робіна, що він зафутболив своє немовля в канал.

— Його борошняному немовляті ще пощастило , — похмуро зауважив Тарік. — За старих добрих часів люди скидали немовлят з вершини гори.

— Або готували і з’їдали їх.

Тут пан Картрайт не витримав і втрутився, намагаючись скерувати жваве обговорення теми куди слід:

— Ні, Джордже, ти помиляєшся. Ніхто їх не готував і не з’їдав.

— Ще й як готували, пане, — Джордж стояв на своєму. — Вони на смак точнісінько як свинина. Я читав про це в книжці.

На тлі загального піднесення вирізнялися крики тих, у кого ця інформація викликала щире наукове зацікавлення.

— Що за книжка?

— У тебе вона ще є?

— Можна взяти почитати?

— Як свинина?

— І шкоринка теж є? У немовлят хрумка шкоринка?

Пан Картрайт знову поквапився втрутитися із зауваженням.

— Дітей народжують не лише божевільні, — сказав він учням. — Будь-хто з вас одного прекрасного дня може захотіти стати батьком. Не кажучи вже про те, що в багатьох людей діти народжуються випадково.

Вибух емоцій, спричинений цим спостереженням, здивував навіть пана Картрайта.

— Який жах!

— Випадково обзавестися дитиною!

— Нічого собі!

— Я ніколи не стану батьком випадково. Ніколи!

Вілл Сіммонс майже розплакався від самої лиш думки.

— Про це навіть думати страшно. Забудешся на секунду — і все, дороги назад нема!

Ґвин, вочевидь, був з ним цілком згоден:

— Одна помилка — і все життя коту під хвіст.

— Просто жахіття!

Луїс Перейра вирішив скористатися своєю репутацію ловеласа, який знає дівчат краще за будь-кого в класі.

— І це може трапитися навіть не з твоєї вини, — багатозначно попередив він.

Від думки про те, що будь-хто з присутніх може стати батьком не зі своєї вини, 4-В буквально заціпенів. Уже вдруге за останні три тижні в класі панувала повна тиша.

Pacс Моулд підвівся з-за парти.

— А якщо…

Він не міг дібрати слів.

Пан Картрайт подивився на нього, заохочуючи говорити далі:

— Так, хлопче?

— А якщо…

Pacс знову не зміг продовжити речення.

Пан Картрайт розгубився. Але всім іншим, вочевидь, було нескладно розшифрувати жах на обличчі Расса.

— Так! Так! А якщо ти застрягнеш…

— З кимось…

— І ти не зовсім упевнений…

— Невідомо, чим усе це може закінчитися…

— Завжди можна відмовитися, — запевнив усіх Вейн Дрісколл.

Здавалося, такий варіант задовольнив учнів.

— Атож!

— Просто відмовитися.

— Краще не ризикувати, — авторитетно заявив Філ Брустер.

— Сім разів відміряй, один раз відріж.

— Один промах — і прощавай, свободо.

Пан Картрайт подивився на схвильовані обличчя хлопців, яких так збентежила потреба захищатися від жахливих небезпек, що чекають за горизонтом. Загальна стривоженість не торкнулася тільки одного з них — Саймона Мартіна. Він сидів з ручкою в зубах і задумливо дивився у вікно. Він мовчав протягом усього гучного обговорення. Пан Картрайт був упевнений, що знає, чому Саймон не бере участі у всезагальному знущанні з борошняних немовлят. Хлопчина так прикипів до свого немовляти, що його психічний стан уже два тижні був темою запеклих дискусій в учительській: половина вчителів вважала, що бідний хлопчина терміново потребує консультації спеціаліста, а решта ставала на бік пана Дюпаска та пані Арнотт, які стверджували, що реакція хлопця «дуже мила» і заслуговує радше похвали, а не співчуття.

Але про що він міркував саме зараз? Що в нього на думці?

Пан Картрайт зумисно призначив напівграмотного Расса Моулда розбирати підписи і роздавати щоденники їхнім власникам. Потім, під загальний шумок, він сповз зі свого стола, обійшов клас, дістався до Саймона і тихенько в нього запитав:

— Про що ти думаєш?

Саймон глянув угору.

— Та думаю про свого батька, — сказав він.

Пан Картрайт на мить задумався над його відповіддю. Треба бути обережним. У наші дні деякі батьки обмінюються партнерами, немов погашеними марками або футбольними картками. [14] ' Футбольні картки — колекційні картки з фотографіями відомих футболістів ( прим. редакторки ). Буквально тиждень тому він проходив повз двох учнів, які працювали пліч-о-пліч, і почув, як один з них по-дружньому спитав у другого: «А що, мій тато тепер з вами живе?». Так, тут треба вважати.