Люси Мод Монтгомери - Енн із Зелених Дахів

Через Ньюбридж, маленьке містечко, де їх обгавкали собаки, привітали криками маленькі хлопчики, а з вікон проводжали цікаві очі, вони проїхали, як і раніше, мовчки. У кабріолеті й слова не пролунало потім ще три милі. Очевидно, дівчинка могла мовчати так само затято, як і говорити.

– Ти, напевно, втомилася й голодна, – наважився нарешті хоч щось сказати Метью, який не міг знайти іншого пояснення цьому незвично довгому затишшю. – Не хвилюйся, скоро приїдемо, залишилося близько милі.

Дівчинка з глибоким зітханням вийшла із задуми й подивилася на нього мрійливим поглядом прибульця, який повернувся з далеких зоряних просторів.

– О, пане Катберте, – прошепотіла вона, – це місце, яке ми проїжджали… те біле місце… що це було?

– Мм… ти, напевно, маєш на увазі Авеню, – сказав Ме-тью після недовгого, але глибокого роздуму. – Так, дуже гарне місце.

– Гарне? О, слово «гарне» не дуже підходить, І прекрасне – теж не підходить. О, воно чудове… чудове! Я вперше в житті побачила таке, що не можна уявити ще дивовижнішим. Воно запало мені в серце, сповнило радістю, ось тут, – вона поклала руку на груди. – Від нього тут такий дивний біль, але це приємний біль. У вас коли-небудь буває такий біль, пане Катберте?

– Мм… та не пам’ятаю навіть, щоб коли-небудь був.

– У мене часто буває – щораз, коли я бачу щось по-справжньому красиве. Але не слід називати це чарівне місце Авеню. Ця назва нічого не виражає. Потрібно назвати його… Зараз, подумаю… Білий Шлях Чарівності. Хіба не чудова ця образна назва? Коли мені не подобається назва місця або ім’я людини, я завжди придумую нове й відтак їх завжди й називаю.

У притулку була дівчинка на ім’я Хепзиба Дженкінс, але я завжди про себе називала її Розалія де Вер. Нехай інші називають це місце Авеню, я завжди називатиму його Білим Шляхом Чарівності. Нам справді залишилося проїхати всього пару кілометрів? О, мені й радісно, й сумно. Сумно, бо ця дорога була такою приємною, а мені завжди сумно, коли щось приємне кінчається. Хоча, звичайно, потім може статися щось навіть ще приємніше, але ніколи не можна бути впевненим заздалегідь.

А часто потім буває щось неприємне. Я знаю з досвіду. Проте я рада, що в мене буде будинок. Розумієте, в мене ніколи не було справжнього дому, скільки я себе пам’ятаю. І в мене знову з’являється цей приємний біль в грудях, тільки-но подумаю, що їду в справжній, свій будинок. О, як це чудово!

Вони минули гребінь пагорба. Внизу блиснув водним дзеркалом ставок, що виглядав майже, як річка – таким довгим і звивистим він був. Міст перетинав його посередині. Нижче мосту, до того місця, де бурштиновий пояс піщаних пагорбів відділяв його від темно-блакитної морської затоки, вода буяла безліччю мінливих фарб – напівпрозорих відтінків шафранного, рожевого, блідо-зеленого з іншими невловимими відтінками, для яких ще ніхто не знайшов назви.

Вище мосту ставок вився між гаями ялин і кленів та виблискував темною водою серед тінистих ділянок. Подекуди схилялася з берега дика вишня, немов дівчина в білому, яка стала навшпиньки, щоб помилуватися своїм зображенням у воді. З болота, що оточував верхній кінець ставу, долинав гучний, меланхолійно солодкий хор жаб. Трохи вище ставка, на схилі стояв маленький сірий будиночок, ніби визираючи з яблуневого саду. Хоч іще не було зовсім темно, світло горіло в одному з його вікон.

– Це ставок Баррі, – сказав Метью.

– Ні, це ім’я мені теж не подобається. Я назву його… дайте подумати… Озеро Блискучих Вод. Так, це правильне ім’я. Я впізнаю це за тремтінням. Коли я знаходжу ім’я, яке точно підходить, то відчуваю тремтіння. У вас що-небудь викликає тремтіння?

Метью розмірковував.

– Мм… мабуть, так. Тремтіння мене завжди пробирає, коли я бачу цих противних білих гусениць, які повзають в огіркових грядках. Терпіти їх не можу.

– О, мені здається, це не зовсім те тремтіння. А ви як думаєте? Адже є різниця між гусеницями й озерами блискучих вод, правда? Але чому цей ставок називають ставком Баррі?

– Напевно, тому, що пан Баррі живе там, у тій хаті. Садовий Схил – ось як це місце називається. Якби не той густий гай за ним, ти могла б побачити звідси Зелені Дахи. Але нам доведеться проїхати через міст і навкруг дорогою, а це ще приблизно пів милі.

– А в пана Баррі є маленькі дочки? Ну, не дуже маленькі – мого віку.

– Так, у нього доньці одинадцять років. Її звуть Діана.

– О-о-о! – протягнула вона, глибоко втягуючи повітря. – Яке чарівне ім’я!