Марина Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

На долоню з монетою капнула гаряча сльоза. Софійка піднесла Сергіїв дарунок до вуст і поцілувала. Потім, наче власне страждання, стиснула коштовний гостинець у кулаці, втерла сльози й мужньо повернулась до кімнати.

Хоч сьогодні батьки дали закріпаченій Софійці повну свободу. Тільки що з тією свободою робити, коли неділя? Пришвендяла до музею, а там працюють лиш оглядові зали, в архіві ж — вихідний.

— Гаразд, прийду завтра… — похмуро сказала Софійка.

І в понеділок, до твого відома, теж вихідний! — чемно, але не надто привітно уточнила Елеонора Семенівна. — А тобі нащо? Дітей до роботи з архівом однак не допустять!

— Мені… Мені Хазяйка звеліла!

— Хазя-а-а-айка? — побіліла музейниця. — Що ти маєш на увазі?

— Не що, а кого. Оту сиву бабусю, що ви її звете Хазяйкою.

Леле! Це ж отак узяти й повивалювати всі «козирі» водночас! А чим же вона «критиме» у вівторок, якщо справді до діла дійде?

— Звідки ти знаєш Хазяйку? — Елеонора так зблідла, що Софійка була готова бігти по склянку води.

— Та не те що знаю… Вона мені… уві сні прийшла! — Софійка збагнула, як безглуздо звучить це пояснення. Проте, на диво, музейниця поставилась до почутого дуже серйозно:

— Миколаївно, ви чули? — тремтячим голосом гукнула завідувачка жіночці, що, кутаючись у пухову хустку, сиділа в темному кутку зали — відвідувачів саме не було, тож електрики не вмикали.

— Проти чого б це? — прорипіла Миколаївна. — Востаннє вона снилась сторожеві Петровичу. Сімнадцять років тому, перед тим, як ото труби прорвало й весь перший поверх затопило!

— Оце ж і я кажу: не на добре це, ох, не на добре! А в чому вбрана була?

— В чорному. А сама вся — сива.

— О, о! — проскрипіла Миколаївна голосом, так само зі скрипом підвелася зі свого стільця в кутку й поспіхом прискрипіла чобітками-рипами ближче до компанії. Це була та сама похмура наглядачка, яка чергувала й тоді, в день екскурсії 7-В. — Так само чорного вона мені явилась раз увечері біля каміна! Коли я після всіх виходила, музей замикувала! І покойна Явтухівна — пам’ятаєте? — як по коридорах її тінь бачила, то теж усе в чорному та в чорному!

— Миколаївно! — багатозначно обірвала працівницю завідувачка.

— Ой, вибачайте! Я ж подумала, що раз ця дівчинка вже бачила Хазяйку, то їй можна…

— Кхм! — так само багатозначно кахикнула Елеонора, і Миколаївна уже без рипу, тихо й винувато по-тюпала на своє місце.

Проте Елеонора тут же й виправилась:

— Пробач, у нас, музейників, просто є такий неписаний закон: про Хазяйку зайвий раз не говорити. І сторонні про неї ніколи нічого не знали, це була наша таємниця, так би мовити… Якось ми наче самі відчуваємо, що так треба… І тобі не раджу про це розказувати. І що… як там тебе? Софія? І що, Софіє, вона тобі уві сні казала?

Ну, тут уже Софійка буде обачнішою і скаже тільки частинку:

— Попросила, щоб почитала її архів!

— Ну, від архіву її ще у війну мало що залишилось, але, якщо просила… З вівторка приходь! — Елеонора Семенівна дивилась на Софійку вже навіть шанобливо. І цим треба скористатись:

— А хто вона така, що всі її слухають?

— Як хто? Хазяйка! Ну, тобто Вікторія Щербанівська — колишня власниця цього будинку! — Елеонора обвела поглядом розкішні арочні двері й вікна: будинок вражав.

І цього дворища, і он того будинку навпроти, і отого саду, де теперички банк! — не втрималась із кутка Миколаївна.

— Непогано влаштувалась! — намагалась розворушити балачку Софійка.

— Особливо після революції, коли з цього будинку їх виселено, чоловіка розстріляно, а вона ще якийсь час числилася тут директоркою, а потім десь у злиднях і вмерла.

Он чому цвілі сухарики і чаї з вишневих прутиків!

— А сервіз? Сервіз якийсь од неї зостався? — згадала чашку зі сну.

— Де там! Весь посуд в громадянську війну розтягли! — похитала головою завідувачка. — Він експонатом не вважався, то хто там його стеріг! А коли що й зосталося, то в наступні роки, у війну розтринькалось…

— А вона може мати якесь відношення до художника Мокренка? — Софійка знову бовкнула зайве, нагадавши украдені картини. Але слово не горобець: вилетить — не впіймаєш.

— Має, чого ж не має? — мужньо проковтнула ненавмисну шпильку завідувачка. — Вона-бо музей і створила, разом із чоловіком. І картинну галерею: більшість її картин досі в експозиції. Ну, крім «Удома», звісно…

— І тих соцреалістичних, які пропали, — не втрималась Софійка.