Марина Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

— Софійко! Стели у вітальні святкову скатерку! Мама гукає — ось про що треба думати!

— Дівчата, ану гайда поможіть мамам! — командує Сашко, і близнючки слухняно біжать до кухні. Вони залишаються вдвох.

— Софійко, нам треба поговорити…

Зробив відкриття! Хіба ж не сам винен у тому, що балакати їм уже давно нема коли?

— Ти на мене сердишся? — легенько взяв її за руку.

— Ти що! Побачать! — висмикнула долоню з його шорстких мозолястих пальців. Узяв моду: тільки що — за руки хапатись!

— Значить, сердишся… — похнюпився хлоп’як. — Але я хотів тобі сказати… Так, у нас зараз непростий період… Я вліз у ремонти, в тебе також — ті музейні картини, і кінець чверті, й мої дівки на голову…

— Та чого там, усе гаразд, — в’яло буркнула Софійка й полізла до шухляди по скатерку.

— Я ж розумію, що не все! Тобі важко… Але повір: це минеться, до червня кінчу з роботами, і ми зможемо…

— Вірю. Візьми он за той край, будь ласка, — стала розстеляти обрус.

— Ні, я ж бачу, ти все просто так говориш… Щоб мене заспокоїти… А насправді…

— Та поможи розстелити, врешті-решт!

Сашко незграбно потягнув кінці й затупцяв коло столу.

— …А каналізацію твою, повір, я дуже шаную! — забрала в нього скатерку й розіслала її сама. — І тебе, можна сказати, жалію… Щиро, всім серцем…

— Жалієш? — Сашка наче шпигонуло. — Хто жаліє, той… Той не любить!

Що? А це що за дорікання?!

— Увага, чай! — всунулись у двері з тацею Вірка, Надька й Любка. Кожна з них намагалась утримувати якнайбільше почесної ноші, тому піднос із чашками розгойдувало, мов на хвилях.

— Не треба мене жаліти! — ледь чутно, крізь стиснені зуби видавив Сашко.

— Сюди ставмо! — вовтузились біля столика сестри.

— А я кажу — сюди! — Надька.

— Мені першій дали тацю! — Любка.

— А я чашки брала! — Вірка.

Гур-р-р-р!.. Дзень!.. Тарах!

Засмикана таця повалилась на підлогу, хлюпнувши навсібіч гейзером чаю і цукровим салютом.

— Новий сервіз! — тільки й встигла видихнути Софійка.

Але білі фаянсові черепочки (навіть цукорниця не вціліла!) вже вигойдувались на паркеті.

Зависла ніякова тиша.

— Ви… ви… — не знайшов слова поблідлий Сашко. — Так і знав! Ех!

Він хотів ще щось сказонути, але тільки похитав головою і спішно покрокував до виходу.

— Ти куди? — вигукнули хором близнючки, Софійка й обидві мами, що надбігли на шум.

— На сьогодні з мене досить! — хряпнув дверима.

— От упертюх! — розвела руками Фадійчучка. — Як уб’є собі в голову… Ой! А що це тут…

— Це вона! — пролепетала кожна, дивлячись на двох інших.

— Ви все поби-и-или? — мати зблідла ще більше, як щойно її син.

— Не все: кришечка осьо… — підняла неторкану кришечку від цукорниці Вірка.

— Ми приберемо! — дівчата кинулись до черепків.

Софійчина мама взялась заспокоювати:

— Нічого страшного, посуд б’ється на…

Гур-гур-гур-гур-гур-р-р-р!… — пролунало в під’їзді.

Всі німо перезирнулись.

Сашко щось підірвав?

Від горя стрибнув зі сходового майданчика відразу на перший поверх?

Кинулись до дверей.

Двері піддались важко, але, відчинивши їх, усі завмерли від іншої несподіванки. Видно, сердитий Сашко зопалу ненароком зачепив притягнутого ним же мішка з картоплею — його лишили перед квартирою в коридорі, щоб тато, як прийде, виніс у підвал… Падаючи, мішок перекинув те відро моркви, яке поруч із ним, — і всі овочі сипонули униз по сходах…

Бачив те Сашко чи не бачив, але не зреагував: головні двері на першому поверсі уже розпачливо гупнули.

— Ваша картопля розсипалась… — прорипіли натомість двері баби Валіної квартири.

— І морква! — вималювався за бабиною спиною її новоспечений чоловік.

— Няв! — згідливо терся об хазяйські ноги чорний кіт Фантик.

Вельми тонко підмічено! Ще й ду-уже вчасно!

Чаювання розпочалося довгим і нудним визбируванням картоплі й моркви по сходах, вимочуванням калюж та змітанням цукру з підлоги.

До чаю (звареного заново, але вже у старих чашках) і пиріжків з ревенем таки дійшло, але смакували, вони, звісно, вже не так.

Субота. Стільки всього переробити! Навідатися в інтернет, піти (хоч на це ще треба наважитись!) у музей до Хазяйчиного архіву, зрештою — просто сісти й подумати над останніми подіями й зрозуміти свої почуття.

І, звісно ж, було б дивно, якби Софійці ніхто не перебив її планів!