Марина Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

— Може, здалося? — знизала плечима Надя.

Всім одночасно? Утім, щоб не сіяти паніки, Софійка погодилась:

— Може, й так! Гайда, Надю, дочитуй казку, а Ростив буде слухати і їсти!

— Надя — казку, Ростик — кашку! — ні, Вірка сьогодні — вершина гумору! Мабуть, у Сашка вдалась!

Усі, крім Чорнобілки, яка пряла вушками й дослухалась, розвеселилися знов.

— О, дайте мені Сергійка! Бо в мене руки порожні! — закоманвдувала Надька.

— Ой, а він… заснув! — кинулась до свого підопічного Вірка.

— Від радості, що йому нарешті дали спокій! — усміхнулась Софійка, зазирнувши в кошика й укривши дитину ковдрочкою.

Усі знов засміялись: але тихенько, щоб не розбудити малого.

Зрештою, така пристойна компанія — не дуже й погано!

— Спасибі, що доглянула Сергійка — у свій вихідний ще й у таких клопотах!

Це Пустельник прийшов по синочка. Розуміє, що Софійці, крім небожа, довелось бавити ще рідного брата і трьох близнючок.

— Та, пусте! — Софійка скромно зашарілась і так само скромно промовчала, що до Сергійка сьогодні підійшла тільки раз, коли вкривала його. Вона і з Ростиком мала справу тільки тоді, як його перекинула і як годувала кашкою. Все інше було завдяки її вмілому дистанційному керуванню. Такими чудовими няньками.

— А це тобі маленька нагорода! Наставляй долоню! — понишпоривши в кишенях, дядько Сергій поклав їй у жменю…

Утім, яка різниця, що саме він поклав! Важливо, як ніжно він торкнувся її руки своєю — ах, такою красивою, такою мужньою… трохи теж шкарубкою… Як у Сашка, але — ку-у-уди тому Сашкові!.. Доторк тривав якусь секунду, але яку секунду!.. За ту секунду Софійка встигла померти, воскреснути і знов зомліти! Від щастя, від блаженства, від — ах!..

Коли розплющила очі, Пустельник уже завантажився кошиком з Кавунятком і рихтувався ступити за поріг:

— Знайшли ще одну коло замку, — пояснив.

На долоні лежала старовинна монета.

— Але ж… — не одразу викресала звук із отерплого рота. — Ви ж… У музей хотіли…

— Музей музеєм, але щось же й тобі хай буде на згадку! Хто-хто, а ти заслужила: першовідкривач!

— Д… дякую…

— Це тобі дякую! Ну все, побігли, може, десь і мамуся наша додому приб’ється!

Згадка про Сніжану вперше неприємно кольнула, однак прохолодна монета (ні, тепла від його руки! Просто-таки гаряча!) повернула до тями.

За дядьком Сергієм давно зачинилися двері, у вітальні Вірка, Надька і Любка активно воювали за Рос-тика, а Софійка, завмерши, дивилася на розпростерту долоню.

Який він!.. А як він… «Ти заслужила»!.. Ні, краще отак: «Хто-хто, а — ти!..» — далі можна нічого й не казати…

— Мобільний! Мобільний дзвонить!

Не зразу второпала, що з вітальні її гукають.

«Сашко» — прочитала на екранчику, і всю аж пересмикнуло від досади. Ну до чого тут зараз Сашко? Та… Та як він сміє дзвонити в такий момент? Та хто він такий для неї?

І взагалі вона ще на нього сердита за ту картоплю! «Хто жаліє, той не лю-у-убить!..» Перепрошувати надумав? А вона не потребує його перепрошувань! Софійка різко відімкнула телефона. Ні, краще зовсім відключить, бо ж не спиниться… От-так. Усе!

Ух, вийти на балкон, прохолонути.

Весна дихнула Софійці в обличчя ароматом квітучого саду й оркестром комашні, птаства та жаб’ячого хору з-під Олексівського болота.

Все ясно. Вона кохає Пустельника. Це так немудро, так з її боку нечесно: закохатися в чужого чоловіка. Гірше — у тітоньчиного! З яким сама її, можна сказати, колись… А якби вона, Софійка, вже тоді була старшечка, ось бодай як нині, то, може, він би… Боже, яка ганьба — такі думки! Дожилася! Та й узагалі, яка, виявляється, вона, Софійка, моральна потвора: то вона кохала Кулаківського, то — так-так, це правда — була небайдужа до Іваненка, то — бодай не згадувати — щось почувала до Сашка… І це ж вона ще не перелічувала своїх закоханостей із початкових класів і дитсадка!.. Баламут — здається, так називають у бабусиному Половинчику парубків, які клеяться до кількох дівчат одночасно. Але ні, Софійка не баламутка: її кохання щире й глибоке! Може, всі попередні — то була тільки підготовка до цього, справжнього… Бо куди їм усім, навіть разом узятим, до нього, до красеня Сергія!!! Нігтя його не варті! Господи, та про що ж вона думає? Та як вона сміє?! Сніжана до неї — як до рідної, а вона… З іншого боку, чи ж вона має недобрі плани? Та в неї жодної темної думки! Вона просто безнадійно і вічно, таємно від усіх, від нього й від себе самої кохатиме цього прекрасного чоловіка, і це — тільки її право, її любов, її біль!