Марина Павленко - Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

— Дівки, як мій свіженький педикюрчик? — Завадчучка демонстративно стягнула з себе модну шкарпетку з орнаментом нафарбованих дівочих уст і виставила на загальний огляд свою ніжку.

— Вау! — запищав уражений хор: справді, таких віртуозних малюнків, наче інеєві розводи на шибці, ніхто не сподівався навіть від Ірчиних нігтів. — Ти фарбуєш нігті на ногах і взимку?

Взагалі-то, це мала питати Софійка, але вийшло навіть краще, по-справжньому!

— Дівки, ще скажіть, що вас це дивує! — праведно обурювалась Ірка. — Хіба не повинні ми бути гарні в будь-яку пору? Хіба не чули, що в людині все має бути прекрасне: і лице, й одежа, і нігті?

Останній вислів Софійка спеціально для цього дня виписала з якоїсь маминої книжки, хоч, здається, Ірка трохи й наплутала.

— Вау!..

А що, дівки, облом кожній зараз показати пазурі? Іра сіла на лавку, простягла обидві босі ноги й театрально замахала ними в повітрі. — Чи у декого все на зиму й шерстю пообростало?

— Манія величі! Думаєш, твої ратиці справді найкращі? — Софійка від хвилювання, може, надто поспішно, але стягла шкарпетки й сіла поруч Ірки, простягнувши ноги, що також було частиною плану. — Чи вважаєш, ніби в мене замість ніг — суцільна ахіллесова п’ята?

— Не Дженіфер Лопес, але санстанцію пройде! — удавано зневажливо кинула Завадчучка й закричала: — Оголошується конкурс «Міс педикюр»! Виставка босих ніжок! Хто ще готовий представити на огляд свої зимові кігтики?

Ще кілька дівчат несміливо познімали шкарпетки й приєдналися до виставки.

— Дівки, а ви? — гукала вже не тільки Ірка, а й усі ті, хто роззувся.

Зголосилось іще декілька. Комусь довелося знімати й панчішки. Низка ступнів різного калібру вигойдувалась уздовж роздягалки.

— Ну що, Ірко, переконалась, що й у нас не жаб’ячі лапки? — видавила з себе заплановане Софійка.

Осторонь залишалося четверо. Серед них і Росава.

— Ні, звичайно, якщо хто стидається!.. Хто, може, мився останній раз літом у ставку, тих не силуєм! — Ця Ірчина фраза, як і планувалося, викликала на імпровізований подіум решту однокласниць.

Усе йшло як по маслу!

— Гля, дівки, то ви даремно ховаєтесь! — додавала азарту Ірка. — Вас усіх хоч сьогодні в модельний бізнес!

Не роззулась тільки Підліснячка.

— Росю, а ти? Рось, ти чого? — вимогливо закликали і її.

— Я… У мене… — Новенька явно розгубилася.

— Дівки, не чіпайте її! — в Ірчиному нарочитому захисті, як і годилось, чемність мішалася з глузуванням. — Значить, не може! Значить, є причини!

Хтось щиро погодився, хтось гмикнув, хтось хіхікнув. Софійка з Іркою непомітно переморгнулися. Мети досягнуто: першу зневагу до ідеальної красуні посіяно!

Росяниця трохи навіть зацьковано поглядала то на двері, то на ручного годинника. І дочекалась-таки порятунку: задзвонив дзвоник, і вчительський свисток покликав до спортзалу шикуватись на фізкультуру.

Цей вечір — такий гарний, спокійний. Чорнобілка сховалась за канапою від свого полум’яного фаната Ростика і мирно вилизує шубку. О, киця за зиму підросла, шерстка її розпушилась, і тепер ніхто й не подумає обізвати кішечку потворою!

Мама лагідно пригортає донечку, тато весело мугикає пісеньок. І все це перекриває щасливий Ростиків сміх. Найкраща, найсимпатичніша, найталановитіша дитина світу! Здавалось, іще недавно Софійка не могла діждатись, поки проводитиме з ним перші уроки, а незчулась — ось-ось йому рік, ще й майже водночас заходив і забалакав!

Малий завзято тупцяв кімнатами, і кожен, крім Чорнобілки звісно, весело намагався його вхопити. Від Софійки — до мами, від мами — до тата, від тата — до тітоньки… Так-так, сьогодні навіть Сніжана з Сергієм згадали, що мають у Вишнополі, крім Росави, ще й родичів! Навідались-таки!

Звісно, тітонька переповідала свої медичні відкриття і подвиги, але Софійка вже ладна витерпіти й це, аби лиш чути її срібний сміх у своїй квартирі. Ну, хіба що ненависне ім’я, раз по раз вимовлене Сніжаною, трохи ріже слух.

— Уявляєте, Рося каже, що з розвитком цивілізації людство забуло свої колишні уміння! — Тітоньчині очі горіли натхненням. — Людина занедбала можливості свого організму, а ці можливості велетенські! Зараз учить мене концентрувати енергію. Так я навіть спілкуюся з нашим Сергійком: кладу на живіт і викликаю малого на розмову. А він мені постукує рученятком!

— О, так-так! — замилувано підтверджує Пустельник.

— А якщо, наприклад, свою долоню дуже виразно уявити залізною, її навіть сокира не візьме! Уявити ступні чавунними — і можна ходити по вогні й битому склі. Ще енергію можна переймати й передавати. Виявляється, її можна черпати як від сонця, так і від місяця! Одна — щоб підсилити якусь дію, друга — щоб послабити!