Віка намірився слушно зауважити, що імені собі не вибирають і тут він ні при чому, але його вже було зв’язано, і другий вартовий гукнув комусь через плече:
– Гей, хто там на коні! Давай сюди!
Мов із-під землі вродився перед їхньою трійцею верхівець – теж у бойовому спорядженні, на баскому коні; той, хто зв’язував Віку, вхопив хлопчину однією рукою за комір, а другою за штани ззаду і просто закинув на рисака животом донизу. Тоді одступив на крок, мовби милу-ючися своєю роботою, і наказав голосно:
– До князя його прямісінько! Мовляв, вивідувач, прикидався тутешнім, а де живе – й сам пуття не знає, плутається. Якби гість, то так і сказав би, що ж тут приховувати? Та й вдягнений якось…
– Но! – Верхівець зірвав коня в галоп, і все замерехтіло перед Вікою – дорога, земляний вал, тини, халупи, якісь люди у дивному вбранні. Мовби опинився він у поганенькому кінотеатрі, де показують давній німий фільм на історичну тему. Та ще й плівка стара, і апарат завалящий, і все скаче, миготить у очах, і незрозуміло – який фільм, про що в ньому йдеться, а лише неясні й змазані окремі кадри вихоплюєш із тієї круговерті.
Та мало-помалу картина вияснилась.
Хлоп’як приноровився не тюкатися носом у бік рисакові, з цікавістю задирав голову і вбирав те нове, що відкривалося йому. Віка ще подумав: тож він їде рідним своїм містечком, з його крамницями, гастрономами, автоматами з напоями, перукарнями, аптеками… Проте всього цього не було й сліду. Куди там!
Кінь поминув землянки з двосхилими дахами на заледве огороджених дворищах, далі потяглися зруби показніші й просторіші. Коли ж під копитами застукотіла дерев’яна мостова, трапив на очі хлопцеві міцний частокіл – піднімався високо над землею, й не видко було, що ховається за ним. Цей частокіл змінив другий, третій, і Віка збагнув: тут, ближче до центру, живе вже не той народ – багатший, вельможніший.
Та от вони виїхали на просторий майдан, взяли праворуч і спинилися біля воріт, прикрашених не багатою, але вмілою різьбою.
– Відчиніть! – гукнув верхівець і стукнув кілька разів у ворота держаком нагайки. – Гонець од прибрамної варти.
Негайно ліва половина воріт прочинилася, кінь вбіг у широкий двір і завмер коло ґанку, кладеного з колод, просторого, гарного – з галереями, різними колонами й вікнами, – терема. Широкі сходи вели до розписних дверей. Далі, за теремом, розкинулися теж дерев’яні прибудови, комори, стайні. Сокотіли, блукаючи по двору, кури, туркотіли голуби – ото й усі звуки.
Прискочив звідкись хлопчина років десяти-одинадця-ти у полотняній сірій сорочці, зиркнув з цікавістю на Віку й ухопив коня за вуздечку.
– Ходімо! – гонець поклав важку руку бранцеві на плече й злегка підштовхнув.
Піднялися східцями, поминули передпокої й зайшли до зали. Трійко чоловіків дивилися очікувально на прибульців.
Перший – худорлявий і сивуватий, невисокий на зріст, у багато розшитій одежі, сидів у кріслі. Другий – червонолиций череватий здоровань – стояв поруч. Чимось він нагадав Віці приймальника посуду. Третій же, у якомусь непримітному довгому аж до п’ят балахоні, сидів оддалік за невеличким столиком. Рудувата довга й рідка борода його (Віка помітив, що всі чоловіки тут носили бороди) спочивала на розкритій книзі. Поруч, на столику, стояла чорнильниця.
– Чолом тобі, княже, – поштиво проказав Вічин про-вожатий. – Ось затримали. Хотів проскочити до міста. Гадаємо, що вивідувач.
– Вивідувач? – чогось радісно перепитав худорлявий і підхопився з крісла. – Нишпорка! І в кого ж ти на службі?
– Я не вивідувач, дядю, одпустіть мене, – заканючив хлоп’яга. – Я ще маленький. Я просто йшов собі, а оці от схопили, зв’язали…
– Думаю, в Юхимка Лихого на службі, – мовив гонець. – Брехав, що додому йде, плутатися почав. Якісь ск… сверики вигадав, ці… магазини…
– Які магазини? – поспитав князь, але тут-таки додав: – Та, зрештою, це не так цікаво. А от куди ти йшов? – і докинув: – Розв’язати його!
Віка знову хотів пояснити все спочатку, та вчасно схаменувся. Він згадав слова продавця чудес про відтранспор-тування допитливого громадянина семи років у епоху мушкетерів і здогадався, що й сам якимось дивом, якимось чудом, хоч чудес на світі і не буває, опинився в епосі ще більш віддаленій від XX століття. У Київській Русі.
Власне, здогадався він раніше – коли хвацький рисак витрушував своїм хребтом із нього душу. А оце зараз тільки збагнув усю складність свого становища. Опинитись одному, без друзів, без знайомих, без батьків казна-де – ні, це не найкраще, що міг подарувати йому дарувальник чудес. Та ще й підозрюють у шпигунстві.
Читать дальше