Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Харитоне! — гукнув Андрій і запізніло додав: — Еребовичу…

— А от і ви! — радісно зауважив він. — Учора ви мали значно гірший вигляд, Андрію Олександровичу! Як іде розслідування?

Він був у своєму незмінному червоному плащі.

— Послухайте… Усе, як ви попереджали, навіть гірше! Мені взагалі не дають працювати. Намагаються переконати, що я переплутав селища, уявляєте? І в них, мовляв, усе чудово. А дитина не просто зникла, її викрали. І всім начхати — як таке взагалі можливе?

— Вас дивує, що всім начхати? — Харитон звів брову. — Ви мене розчаровуєте!

— Та ви просто не уявляєте, наскільки тут усе… Бетонна стіна! Навіть просто зібрати людей, щоб шукати дитину, — хрін кого знайдеш! Не допросишся елементарно піти з роботи трохи раніше…

— Я вам більше скажу, Андрію Олександровичу: трохи пізніше ви теж нікого не знайдете.

— Та начебто, повинні сьогодні о сьомій… — Андрій машинально поглянув на годинник.

— Не можна стати людиною о сьомій, якщо ти не був нею до сьомої. Цей принцип діє щодо будь-якого часу доби.

— Послухайте… Давайте просто зараз підемо до дільничного й натиснемо, щоб хоча б організував нормальні пошуки! Це перше…

— У суботу, — перебив Харитон. — Субота візьметься за розум у суботу, я вже вам казав.

— Та немає часу до суботи! Зараз треба шукати, сьогодні! Ви ж офіцер поліції! Накажіть йому, зрештою!

Харитон затягнувся, дивлячись Андрієві в очі, і хитро запитав:

— А коли я звелю якомусь генералові пурхати метеликом із квітки на квітку… І генерал не виконає наказу… Хто буде винен: він чи я?

— І хто ж це генерал — невже Субота?! — пхикнув Андрій.

— Ви однозначно маєте більше читати… — розчаровано зітхнув Харитон, — на все свій час, Андрію Олександровичу! І конкретно для Суботи він настане післязавтра о десятій п’ятнадцять. Ані на хвилину пізніше, як я вже казав. Але й не раніше.

— Та перестаньте ви! Одна річ комісії, чи що ви там на післязавтра плануєте, а інша — життя дитини!

Харитон знову затягнувся, дивлячись кудись удалечінь, і кивнув. Здавалося, зараз він скаже: «Ваша правда», — і разом із ним піде, щоб притиснути капловухого дільничного. Натомість, кинувши цигарку в сніг, Харитон несподівано запитав:

— Нагадайте мені, у воскресіння Христа ви теж не вірите?

— Ви знущаєтеся чи що!

— Навіть не думав! Швидше, співчуваю, Андрію Олександровичу! Людині, яка бодай трохи вірить в одне воскресіння, легше буде прийняти й інше. Ви згодні? — з цими словами він загадково підморгнув Андрію і сказав пасажирові: — Приїхали! Далі вас проведе оцей молодий чоловік, він у курсі всього. Ви, до речі, не знайомі?

Харитон відхилився назад і, кивнувши, запросив Андрія глянути на свого пасажира. І хоча цієї миті Андрюха саме набрав у груди якнайбільше повітря, щоб добряче гаркнути на Харитона, а може, і за барки його потримати, він суто механічно скорився жесту довговолосого і зазирнув у кабіну. Й остовпів. Не було ні думок, ні навіть запитань, лише важкий ступор, що спустошував голову.

В авто сиділа дівчина в яскравому, наче сонячний полиск, лимонно-жовтому пальті й червоному плетеному шарфі. Та головне — очі: неправдоподібно блакитні, вони було точнісінько такі, як у зниклої Наді.

— Мені чомусь здається, ви повинні були бачитися, — безтурботно мовив Харитон в Андрія над вухом. — Хіба ні?

— Ні, — сказала дівчина. — Я Гала. А ви?

…Чи ви колись запитували себе, як поведетеся, зустрівши раптом того, хто точно помер? Не Майкла Джексона чи, скажімо, Сталіна, ні! Когось, кого ви знали особисто. Щоб ви впевнено могли сказати, що в цієї людини сумна усмішка, хоча вона вам, начебто, ще ні разу не всміхнулася. Щоби складочки в неї під очима були точнісінько такі ж, як ті, що ви їх бачили. До того ж бачили живими, коли в них іскорка іронії чи втома прожитих років… І позбавленими життя. Обм’яклими через те, що життя покинуло їх. Ви б дивилися цій людині в очі й цілком точно знали, які вони, коли мертві. І яким пронизливим буває їхній погляд, коли вони живі — теж би знали…

Андрій витяг її валізу й захряснув двері.

— Будьмо знайомі, — всміхнулася Гала і простягнула Андрієві руку.

«Я маю піти, щоб повернутися», — стугоніло в нього у голові.

— А Надя? — раптом запитав Андрій, сам не усвідомивши, як це запитання зірвалося в нього з вуст.

— Хто?

— Надійка… Ваша дочка. Де вона?

— Мабуть, ви мене з кимсь переплутали, — усміхнулася Гала. — Я не маю дітей.