Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

Але замок діловито клацнув, ключ провернувся легко, ніби сам по собі, і двері відімкнулися.

Реальність звалилася на Андрія стотонним вантажем. Його мозок панічно шукав бодай якесь пояснення тому, що відбувається, і, здається, ні на що інше просто не лишилося енергії.

— Прошу, — втомлено сказав він, відчиняючи перед Галою двері.

Вона ввійшла і мерзлякувато зіщулилася.

— Так холодно…

— Вікно було відчинене… Але батареї працюють…

Він говорив, а сам думав про інше: про те, що в шафі її чекає ще одне лимонно-жовте пальто.

— Та буде світло… — сказала Гала і клацнула вимикачем у темному коридорі.

Усе було інакше, ніж минулого разу. Ні Надиних світлин, ні іграшок, ні дитячих каструльок у кухні. Звичайна нежила квартира. Безлика й безлюдна. Мертві меблі. Стосик випраної постільної білизни на дивані. Він відчинив шафу, очікуючи побачити пальто, і втупився у пусті вішаки.

— Щось не так? — запитала вона.

— Ні, все нормально… Перевіряю, щоб… Щоб чисто скрізь… Давайте ваше пальто.

Він допоміг їй роздягнутися, не перестаючи стріляти очима по кімнаті. «Хтось усе прибрав, — думав він. — Часу було достатньо, питання лише — навіщо». Його обпалила якась думка, й Андрій кинувся до дивана. Ривком відсунув його. Уся стіна вкрита була малюнками, виконаними олівцем.

— Слава Богу, — видихнув він, адже ще секунду тому відчуття, що він звихнувся, було дуже сильне. І якби малюнки теж кудись випарувалися…

— Що «слава Богу»? — не второпала Гала.

— Слава Богу, що хоч решту поприбирали! А тут, на жаль, тільки шпалери переклеювати…

— Як чарівно! — всміхнулася вона, зазирнувши йому через плече. — Якби в мене були діти, я б теж дозволяла. Особливо, якщо в таємній місцині. І не видно, і дитині радість.

— А у вас немає?

Вона всміхнулася.

— Це ще попереду.

— Вибачте…

— Не вибачайтеся… І дякую, що так усім переймаєтеся.

— Ой, а можна я… Можна вас сфотографувати? Ну, на новому місці. Надішлю Харитону Еребовичу, відзвітую, так би мовити.

Вона спохмурніла:

— Водієві?

— Я ж казав, він так жартує… Одне слово, якщо ви не заперечуєте… Ну, типу щаслива господиня у прибраному помешканні, га?

Він сфотографував і піймав себе на думці, що очікує побачити на дисплеї чортзна-що. Синюшний труп або чорну пляму на половину світлини. Або, може, порожню кімнату.

Але на світлині до нього всміхалася звичайна дівчина, в якої, між іншим, на шиї не було й сліду від моторошних ран, що вона завдала їх собі металевою ручкою вчора вранці…

— Алло! — на бігу викрикнув Андрій. — Віталік, вам уже геть нема чого робити?! Що збіса відбувається!

І подумав, що якби Субота був поруч, він зламав би дільничному щелепу. Це щонайменше.

— Шо таке? — здивувався той. — Шо случилося?

— Случилося! Що за цирк із Галиною квартирою? Хто ця дівка? У чому ви намагаєтеся мене переконати?

— Стоп-стоп-стоп… Яка ще дівка?

Андрій перейшов на крок і глибоко вдихнув. Лють шуміла у вухах і заступила світло. Це був саме той стан, під час якого ставалися провали.

— Гала, яка вчора наклала на себе руки!

— Хто наклав руки?

— Гала!!! — гарикнув він. — Ти знущаєшся з мене? Та, що вистрибнула з балкона нам на авто!

— Ти там, по ходу, сам із балкона стрибнув! Можеш по-нормальному говорити?

Андрій заскреготів зубами.

— То ти не в курсі, хто попрацював із її квартирою?

— Дупля не відбиваю, шо за тєма!

— Добре… — вже спокійніше мовив Андрій. — Зайдемо з іншого боку. Ім’я Приходько Галина Вікторівна тобі про щось говорить?

— Вопше ні про шо!

— Приїхали. А як тоді звали маму зниклої дитини?

— Охрініти, в нього тепер уже дитина зникла! Андрюха, остановись, короче! Я за тобою не вспіваю! Ти там синячиш чи шо? — і Субота голосно заіржав у слухавку.

— Віталік! — Андрій зупинився, не знаючи, як реагувати. — Ми з тобою про що сьогодні говорили? Нащо я до Науменка ходив? Нахріна я взагалі лишився?

— Ну, типу, командіровка, то й лишився. Папік тебе банькою приманив… Так, кстаті, норм програма буде! Часов у сім в участок підтягуйся, отцюдова вирулимо.

— Ти п’яний чи що?

— Чого зразу п’яний! — обурився Субота. — Я п’ять крапель! Шо тут такого… Тим боліє, й Христина знайшлася, того…

Андрюха розчаровано сплюнув, скидаючи дзвінок.

Уже очі залив… Сволота…

На годиннику початок на першу. Лишається тільки надіятися, що лікар тут напивається пізніше.

У коридорі медпункту сиділи люди — двоє якихось жінок. Чути було, як у своєму кабінеті говорить Євген Павлович. Із палати, де вчора лежав Андрій, вийшла Ксеня.