Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Але дитина не могла опинитися в лабіринті абиде, так же?

— Насправді, місць не так уже й мало. Ті ж дощові стоки.

— Але я почав би із заводу. Там же теж є вхід.

— Вхід-то він є… — Науменко спохмурнів. — Тільки що їй робити так далеко від дому?

— Наше діло — шукати, — відтяв Андрій. — Згодні? І якщо починати із заводу, десятьох людей цілком вистачить. Розіб’ємося на пари, прочешемо сьогодні, скільки встигнемо… Зможете знайти добровольців?

— У мене всього двоє бійців…

— Плюс ми з вами, плюс іще медсестра з медпункту — лишилося знайти п’ятьох. Але треба вже за пару годин. Впораєтеся?

— О-хо-хо-хох… — Захар невпевнено рухав щелепою. — Що ж маленьким я не здох… Звідки ж я їх візьму!

«Не дуже ти й пориваєшся, еге ж? — подумки запитав його Андрій. — Боїшся чогось? Чи вам усім і справді так ліньки дупу підважити?»

— Захаре Михайловичу… У вас же в самого дочка, так?

— Ну?

— А в цієї дівчинки більше нікого. Батька, як я розумію, ніколи й не було, а мама — вчора той-во… Ви, мабуть, знаєте. Вона зовсім сама, розумієте? І поки є хоча б мікроскопічний шанс її знайти, кожна хвилина на вагу золота.

— Спробую години до сьомої.

— Чого ж так пізно? Зараз десята ранку!

— Зрозумійте правильно, в людей робота…

Андрій закотив очі, стримуючи лють, що підіймалася до горла.

— То нехай відпросяться сьогодні! Дитина зникла все-таки!

— Не будуть вони відпрошуватися, — зітхнувши, мовив Захар. — Повірте мені. Тому, якщо вам потрібні люди, то приходьте перед сьомою.

Найближчі три години складалися з суцільної біганини. Він почувався щуром серед невидимих, прозорих перегородок, якими відгородилося це селище. Кожен уважав своїм обов’язком зауважити йому, що шукати Надю немає жоднісінького сенсу. Тому що, по-перше, вже запізно, а по-друге…

— Так-так, знаю: невідомо, що краще для такої дитини, — перебив Андрій продавчиню місцевої крамнички, — померти чи все життя мучитися… І все-таки, не можна не шукати! Це не по-людському.

— Ну, якщо лише для самоповаги… — по-філософському стенула плечима дебела білява жінка.

— То ви залишите номер? Потрібні люди, щоб шукати. Хоча б десятеро… Може, чоловік ваш?

Вона криво всміхнулася:

— От тільки де його взяти, того чоловіка…

— От з кимось і познайомитеся… — всміхнувся Андрій.

— Та кого я тут не знаю! — відмахнулася продавчиня й раптом підозріло поглянула на нього. — Чи ви мене на побачення звете?

— Ні! — квапливо відповів Андрій.

— З тобою я й сама б не пішла… — образилася продавчиня й подалася в підсобку.

У першій половині дня толку було рівно нуль. Суботи на місці не було.

Сусідка, яка відмикала вчора Надину квартиру, нічого корисного пригадати не змогла — в день зникнення дівчинки вона нічого не бачила, не чула і взагалі — «яка огидна мати ця Гала».

О другій дня він зайшов до Суботи — застав його в кабінеті, з черевиками на столі. Видно, дільничний збував у цій позі весь робочий час. Андрій безцеремонно скинув його ноги і сів навпроти.

— Ти шо? — обурився дільничний.

— Капшо, — в тон йому відповів Андрій. — Потрібна допомога в організації пошуків. Поки що є один доброволець, плюс пожежники, плюс ми з тобою…

— Яке «ми»! Я ні в чому не участвую!

— А ось ваш мер сказав: «Чудово буде, Андрію Олександровичу, якщо ви знайдете дитину». Ясно? І пустив сльозу.

— Хто пустив сльозу? — стрепенувся Субота.

— Кінь у пальто! Ти недочуваєш чи як?! Дитину шукати треба! По-перше, перевірити всі подвір’я, сараї, льохи…

— Не можна без ордера…

— Добровільно, Віталік! Усі пустять тебе добровільно! А тих, хто не захоче співпрацювати, запишеш прізвища. Просікаєш?

Він засовався на стільці.

— А по-друге?

— А по-друге, я знайшов, де він убиває.

Субота вирячив очі:

— Та йди!

— Справді. У катакомбах просто під заводом.

— Ти типу кров там знайшов?

— Крові якраз нема. Дещо інше є… Ти пам’ятаєш, чим у метро пахне? Ти ж їздив у метро?

— Ну, їздив… — сказав Субота, і було помітно, що бреше.

— Пам’ятаєш запах?

Андрій уважно дивився йому в очі.

— Типу да…

— Біля вагона поїзда теж так пахне, — підказав Андрій.

— Тубзіком! — зрадів дільничний.

— Крім цього. Специфічний такий запах, ну!

— А… Ага, поняв… — поліцейський клацав пальцями, підшуковуючи слово. — Запах такий… Такий…

— Так, — кивнув Андрій. — От саме такий. Так пахне рідина, якою просочують шпали. Креозот. А тепер скажи, ти чув, щоб так пахло на вашому цукровому заводі?