Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

Було порожньо, лише бармен (чомусь у дзеркальних окулярах-крапельках), а коло вікна — круглолиця дівчина в чернечому вбранні. Андрієві не часто випадало бачити черниць (хіба що в кіно), і він зацікавлено зиркав на неї краєм ока, поки роздивлявся асортимент. Дівчина була доволі молода. Виразні очі з величезними віями й округлі рожеві щічки — вона скидалася на миловиде поросятко з мультика.

Черниця щось роздивлялася в телефоні й заразливо рохкала зо сміху.

— Шампанського до вашої полунички? — люб’язно запропонував бармен.

У його окулярах двічі відбивалися вікно і постать черниці.

— Ні, дякую… Мені б зубну щітку. У вас не продаються?

— Якого кольору?

— Давайте синю…

— Лишилися тільки червоні.

За хвильку бармен поклав перед Андрієм щітку і відвернувся. Аж раптом поставив на барну стійку два келихи ігристого.

— Прошу, — і підсунув один до Андрія.

— Я ж сказав, що не буду…

— Це її коштом! — він показав пальцем на черницю, дивлячись кудись угору і вбік, а та хихотнула, наче почула кумедний жарт. — Подайте їй, будь ласка!

Бармен випростав руку з іншим келихом і, зрозумівши, що Андрій не второпав, вільною рукою підняв окуляри. Мабуть, це була катаракта чи щось іще гірше, тому що його очі були цілком чорні. Ні чоловічків, ні білків — наче в них вкололи чорнило. Андрій мимоволі наморщився.

— Так, добре… — знічено мовив він і квапливо простягнув келиха дівчині. — Та я однак відмовлюся… Дякую.

На черниці не було хреста. Лише брошка на грудях — у вигляді чорної, майстерно виготовленої жаби.

— І як же ви збираєтеся їсти полуницю? — запитала вона, і її голос виявився несподівано низький і красивий. — Всухом’ятку?

Від неї пахло сандалом і куркумою. Черниця високо підняла свій келих і недоречно врочисто виголосила:

— За здоров’я Хантера! — і бадьоро вихилила келих.

— Еге ж, живуча потвора… — похмуро констатував бармен і кілька разів ковтнув просто із пляшки.

— І що ж то за Хантер? — зацікавився Андрій.

— Не кажи йому, він полуницю не з’їв! — заявив бармен, що досі дивився кудись у порожнечу.

— Бачу, пеньок безокий, — незлостиво зауважила черниця й суворо подивилася на Андрія. — Пийте-пийте, воно чудове!

Андрій почувався ніяково через їхню непрохану і безпардонну увагу, але вчорашній хміль залишив по собі відчуття глизявої понурості, а в голові час до часу перекочувався свинцевою болванкою біль.

— Добре, дякую… Ну, за цього… Як там його…

— Хантера! — підказав бармен.

Й Андрій приклався до келиха. Шампанське насправді було чудове, а полуниця — п’янливо-солодка.

— Смачно?

— Непогано…

— А я обрав лохину, — сумно сказав він.

— То він і до вас приходив? — здивувався Андрій. — Цей хлопчик.

— Називає себе Ієронімом, — докинула черниця.

— Бреше! — обурився бармен.

— Його Славком звуть, — сказав Андрій. — Смішний малий. Запевняв мене, що як обрати лохину, то потяг зійде з рейок.

— Так і є, — поважно мовив бармен.

— Через це він і осліп! — кивнула черниця.

— Через аварію? — Андрій скоса глянув на бармена, відчуваючи, що його остаточно збили з пантелику.

— Через його заздрощі! — обвинувально вигукнула черниця. — Бо полуницю обрала я!

Бармен щосили пожбурив у неї стос картонних стаканчиків, але не влучив. Черниця зайшлася дзвінким, високим сміхом.

— Краще покажи йому Хантера, — пробурчав бармен і заходився витирати барний прилавок.

Черниця глянула на Андрія, наче перевіряла, чи він готовий, потім відійшла на крок і театральним жестом вказала на щось позаду:

— Па-бам!

У неї за спиною стояв столик з усіляким дріб’язком для відвідувачів — кришечки для стаканів, цукор, трубочки, серветки… Посеред столу красувалася велика клітка, в якій спокійнісінько ворушив вухами здоровецький бурий кролик.

— Ух ти! — здивувався Андрій.

— На ось, — мовив бармен і простягнув черниці тарілку, — хай пожере!

У ній було щось темне. Темно-червоне, щоб точніше. Черниця охоче взяла тарілку і підійшла до клітки.

— Ку-ку, мій хлопчику! — проворкотіла вона і заходилася пхати шматки між прутів.

Кролик пожадливо накидався на них із рвучкими, нервовими випадами, й Андрій зауважив, як поквапливо черниця відсмикує пальці, а іноді навіть підверескує.

— Це що, — вихопилося в Андрія, — м’ясо?!

— Вовча печінка, — незворушно відповіла черниця й озирнулася, щоб подивитися на його реакцію. — Жертва стає мисливцем!

Андрій і справді на мить повірив, а тоді здогадався: