Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

«ГАЙСТЕР АНДРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. ТЕРМІНОВО ПІДІЙДІТЬ ДО ЧЕРГОВОГО ПО ВОКЗАЛУ! ПОВТОРЮЮ: ГАЙСТЕР АНДРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. ТЕРМІНОВО ПІДІЙДІТЬ ДО ЧЕРГОВОГО ПО ВОКЗАЛУ…»

На мить він замислився щодо імовірності зустріти потрійного тезку. Та прізвище в нього не надто поширене, а головна зала була просто перед ним. Власне — онде і віконце чергового…

— Моє прізвище Гайстер, — сказав він, схилившись перед віконцем, наче навмисне зробленим так, щоб примушувати людей вклонятися.

— Ось, нате, — крижаним тоном відповіла дівчина з бездоганно зачесаним назад волоссям і правильними рисами обличчя. — П’ять хвилин до відправлення. З першої колії, вихід із головної зали, ліворуч від ескалатора.

— Що «нате»? — запитав він, але, звісно ж, чудово упізнав просунутий у віконце корінчик м’ятного кольору.

— Ваш квиток беріть, кажу, потяг вирушає! — в її голосі тепер проступила сталь.

Позаду пролунало обурене: «А чи можна швидше?!» — за ним бозна-звідкіля зібралася черга.

— Перша колія! — ще раз повторила дівчина і промовисто постукала пальцем по фітнес-годиннику.

Він устиг роздивитися своє прізвище, поки його пальці, немовби жили власним життям, потягнулися по квиток.

«Може, ви випадково, — запитав у його голові таксист, — думали про щось своє?» Хтось відіпхнув його від віконця плечем. Стукнувши, впала додолу течка, що вислизнула з-під пахви, нижній клапан підступно вигнувся, й тека вивергнула розсипище моторошних посмертних світлин, оздобивши ними мокру від розталого снігу мармурову підлогу. Андрій знічено заходився їх піднімати, але нікому до того не було діла. Хтось навіть наступив йому на руку, поки він квапливо висмикував фотографії з-під брудних черевиків.

Урешті, обхопивши теку, мов дитину, досі стискаючи в пальцях квиток, Андрій наче в трансі, відчужено побрів до виходу. Провали… Знову провали…

— Загубили! Мужчина! Молодий чоловік! Загубили!

Коли ці слова пробилися крізь пелену, яка огорнула його мозок, Андрій змушений був двічі їх повторити, щоб зрозуміти значення. Нарешті озирнувся. Незнайома жінка протягувала йому світлину. На цій був аж ніяк не труп, не оті жахливі понівечені оболонки вродливих колись жінок. Вокзальний гамір, немовби вимкнули, десь далеко спотворений динаміками жіночий голос із нестерпною нудьгою повідомляв про відправлення потяга — як і тоді, на похороні, все це перетворилося на тло, гру тіней, що облямовували красиве личко, від якого не міг відвести очей.

Неймовірно, незбагненно, як таке сталося, та з фотографії на нього дивилася блакитноока дівчинка з мушелькою слухового апарата за правим вухом. Безсумнівно, це була вона.

— Діти не мають помирати, — виразно сказала незнайома жінка.

— Що?

— Кажу, що не мають валятися під ногами діточки такі красиві, — повторила вона і всміхнулася. — Тьху-тьху, яка гарненька! Доця ваша?

Андрій стояв, очманіло дивлячись на обличчя дівчинки, що вміла читати по губах, а в голові вертілося одне й те ж запитання: чи можливі такі збіги, щоб він і справді їхав зараз шукати оте славне маленя з похорону… «Це нічого не змінює!» — палко заявив він сам собі, розуміючи вже, що це міняє все.

Бо завжди є шанс знайти зниклу дитину живою. І коли досі йшлося про якусь невідому, чужу дитину, то зараз виходило, що він збирається покинути в біді цілком конкретну дівчинку. Тоді вона так і не назвала свої ім’я, а тепер він знає, що вона — теж Надійка…

— Діти не мають помирати, — прошепотів він, вихопив світлину в жінки і щодуху помчав до проходу ліворуч од ескалатора, де на електронному табло у графі «колія» закличним зеленим горіла цифра «1».

Дрібна іржава крупа завела непевний, нервовий танок на голівках масивних прогоничів, відчуваючи наближення потяга. Старі рейки, вилизані до тьмавого блиску згори і кольору рудої охри з боків, грілися в останньому промінні низького сонця, наче дві нескінченні змії. Улітку ця ділянка залізниці розсікала навпіл велике понуре болото. Зараз — розкреслила на дві колонки біле поле.

На рейках, звісивши з насипу втомлені ноги, сидів чоловік. Відчувши далеку, ледь помітну вібрацію, він задер обличчя до неба. Ніхто не знає, чи думав він про щось, чи, може, видивлявся щось поміж ошмаття хмар, тому що з його очей не можна було сказати нічогісінько: вони були намальовані. Чорні, наведені олівцем контури, яскраво-синя, подекуди облущена фарба замість білків і білі, нестямні цятки чоловічків. Нічого дивного, враховуючи, що намальованим було все його обличчя цілком.