Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Знаєш, що… — сказав він. — Тобі не можна тут лишатися. Чуєш? Тут усе згорить… Підеш зі мною, добре?

Вона нічого не відповіла. Тільки швидко плеснула долоньками перед його лицем.

Плесь! Плесь-плесь!

Він усміхнувся.

— Я тебе знаю, — раптом мовила Надя. — Ти плакав. Твоя мама у вирії.

— Усе правильно, — він простягнув їй руку. — Ти підеш зі мною? Нам треба поспішити.

…Коли вони вийшли до мосту, сонце вже торкнулося нижнім краєм до горизонту. Андрій озирнувся на селище. За димом не видно було більшої частини. Він відвернувся, відчуваючи, як груди заливає важка свинцева туга. Найгірше не те, що він тут залишиться. Найгірше, що він усе забуде.

Пішов сніг. Одинокі сніжинки плавно опускалися на землю. Цього разу не було ніякого туману, і якщо дивитися вперед, через міст, на білий, незайманий аркуш протилежного берега, пейзаж міг видатися навіть врочистим. Якщо не озиратися на пекло за спиною, могло виникнути враження, що попереду на тебе чекає щось хороше.

Він узяв Надю на руки і простягнув їй монету.

— Це потрібно покласти до рота, але не ковтати. Зможеш?

— Як смоктульку?

— Як дуже несмачну смоктульку.

Вона кивнула і витягнула губки. Він вклав у них монету, і вона скривилася.

— Це недовго, — сказав він.

Високо в небі, що поволі згасало, кружляли птахи. Цього разу аж троє. Знизу їх було важко впізнати, але Андрієві здалося, наче всі вони різні. Стрімка, як серпокрилець, велика і плавна, як зозуля, і ще якась непримітна вертлява пташина… Птахи кружляли просто над ними, здіймаючись дедалі вище і вище. Так високо, що коли Андрій ступив на міст, їх уже не було видко.

Так, ніби вони полетіли кудись іще вище, ніж небо…

Андрій майже дійшов до середини, Надя простягла долоньку, намагаючись упіймати сніжинки. І він подумав, що варто було повернутися вже навіть заради цього. Найгірше — він не уявляє, що буде з нею далі. Та хай там як, це краще, ніж вічно горіти тут.

Надя перекотила монету за щічкою і стала схожа на маленького хом’ячка.

— Сніг — це ангели кришать крихти, — повідомила вона.

— Крихти чого?

— Крихти неба!

Якщо вам цікаво, чим закінчилася ця історія, то при нагоді розшукайте в Києві парк із великим круглим фонтаном і дитячим майданчиком біля нього. Саме той, де Андрій бігав під «Нема куди спішить» (або «Щодуху в нікуди», що зрештою, одне і те ж). Фонтан, до речі, аж ніяк не такий похмурий, як видалося Андрієві, і навіть узимку зберігає пам’ять про захоплені дитячі голоси і сонячні полиски. І все ж, краще приходьте туди, коли потеплішає. Травень цілком підійде — у вихідні фонтан уже працюватиме, отже, на дитячому майданчику, що поруч, не буде як протиснутися.

І там ви напевне побачите високого кремезного чоловіка з дочкою. Ви легко впізнаєте їх по дівчинці — у неї за вушком крихітна мушелька слухового апарата. Ця особлива дівчинка з’явилася на світ за моторошних, трагічних обставин і сильно недоношена. Лікарі казали, що як вона і виживе, то навряд чи колись навчиться ходити, а тим більше говорити (вижила вона, до речі, дивом). Так от, високий чоловік удочерив її. А рідні бабуся з дідусем вирішили, що такий тягар їм не до снаги.

І отепер його дочка ходить, щось там щебече, а головне — багато сміється. І вони разом ідуть уздовж бортика фонтана, тримаючись за руки. Вона не завжди відгукується навіть на власне ім’я і часто не розуміє, що їй кажуть… Багато хто навіть форкає, коли чує слово «особлива», і каже, що відставання в розвитку занадто вже очевидне. Ось, мовляв, і вся особливість. Різне кажуть… Та коли дивишся, як сміються оці двоє, розумієш, що для них це не має жоднісінького значення.

Ви скажете: «Так не повинно бути, адже була лише одна монета!». Справді, одна. І угода, де все чітко, — і міст, і захід сонця… Але ж ми пам’ятаємо, як звучала головна умова? «Якщо ти не пройдеш по мосту до заходу сонця з монетою в роті…» І нехай у цьому немає жодного сенсу, а саме лише буквоїдство… Але ж, коли Андрій ішов по мосту, монета, хоч як крути, таки була в роті.

Хочете, назвіть це бюрократією. Зрештою, де ж вона ще має бути, як не в пеклі. І якщо вас таки цікавить пітьма, то чи випадає вам дивуватися! А хочете — вважайте це ще одним підтвердженням того, як сильно помилявся старий Ейнштейн. Може, хтось убачатиме в усьому цьому доказ найвищої справедливості — і теж матиме цілковиту рацію! Та найкраще просто прийдіть у парк погожої суботньої днини, сядьте коло фонтана і поспостерігайте за цією дивовижною парочкою.