Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

Цей простий здогад умить остудив запал дільничного. Він шмигнув у темряву, наче потривожений тарган, і побіг, не розбираючи дороги, в надії, що Андрій не встиг його упізнати в темряві. Охоплений панікою, дільничний звернув із коридору з дороговказною ниткою гірлянди (сам не помітив як), утнув іще кілька безглуздих поворотів й остаточно заблукав.

І вже там, у мороку заплутаних кам’яних тунелів, поліцейського наздогнала думка, від якої його спина вмить вкрилася липким холодним потом. «Що я наробив! — думав дільничний. — Що я наробив!».

Ксенія сіла, обхопивши голову руками, і завмерла, силкуючись подолати страшенне запаморочення. Перше, на чому вдалося сфокусувати зір, це було довге чорне лезо ножа у Звіровій руці.

Лікар посміхався. Йому особливо подобався цей момент. Певним чином, кілька секунд засмаку подобалися йому навіть дужче, ніж те, що відбудеться далі…

Та раптом Ксеня ящіркою кинулася в трубу. Здалося, вона навіть не підводилася, а просто пірнула туди, вислизнувши у Звіра з-під ніг. Видавши низьке нутряне «хах!», лікар метнувся за нею. І лише в трубі раптом зрозумів, що робить зовсім не те, що треба. «Вона в масці, — нагадав він собі, — а я ні!» І вмить відчув, як починає паморочитися голова. «Ледь не заманила… — подумав лікар. — Ледь не заманила, хитра тварюка…»

Затримавши дихання, Євген Павлович квапливо виліз із труби і відійшов якнайдалі. Скільки вже працює вентилятор? Хвилин п’ятнадцять? Метан збереться під стелею, а повітря — внизу. Якщо лишити каністру на краю колектора і підпалити — шарахне від душі. Але тут теж усе потрібно облити… Про всяк випадок, тут теж…

І лікар заходився поспішливо розляпувати бензин.

…Не знаю, чи є обставини, за яких птаха зозуля візьметься захищати пташеня від хижака. Тим більше, що своїх пташенят зозуля ніколи не бачить. А чужих, погодьтеся, і так захистить далеко не кожен.

Але ви здивуєтеся, на що іноді здатен той, кому надано другий шанс.

Ксенія виплигнула з труби стрімкіше, ніж робить випад гадюка. Наче й не було на ній важкого балона, наче й не її хвилину тому збили з ніг ударом по голові. Наче вона була геть не медсестра, а бігчиня, що робить останній ривок. Навіть не так. Вона була боксерка в останні секунди бою, який майже програла, коли єдиний шанс видерти перемогу — лють останнього натиску. Адже ми пам’ятаємо, що життя — це ринг. І для Ксенії от‑от мав пролунати фінальний гонг.

Звір був готовий до такого повороту. Христина багато чого навчила його цієї ночі. Він виставив уперед вільну ліву руку, хапаючись за ножа. Спритно схопив Ксеню за грудки і по руків’я увігнав клинок дівчині в живіт. Раз, удруге, втретє. Вона впустила затиснутий у руці гайковий ключ і подивилася на нього тим самим поглядом, що він його так пожадливо ловив, мордуючи своїх жертв. Суміш жаху, болю й благання. Безпорадність і покора. Звірю завжди здавалося, що він бачить у цьому погляді любов.

Ксеня упала на коліно, немов зашпорталася. Він так хотів, щоб вона не відводила свого запаморочливого погляду, але дівчина схопилася за бік і опустила очі, дивлячись, як падають на бетон темні краплі. Хотілося щось сказати їй на прощання . А може, й поцілувати її. Він навіть нахилився нижче, витягнувши губи. Та цієї миті пальці Звіра прохромило, немов електричним струмом. Огидне, моторошне відчуття, якому не придумали назви. І Звір відпустив її.

«Знаєш, як кажуть про людей, які роблять те, що ти?» — суворо спитав у нього в голові материн голос, і Звір навіть автоматично кивнув у відповідь, надіючись, що цього вистачить і голос заткнеться.

Зуби звела оскома, а до горла підступила нудота. Євген Павлович відвернувся від своєї жертви, сів навпочіпки, обережно поклав на землю закривавленого ножа і стиснув кулаки, ховаючи великого пальця всередині долоньки.

« Про них кажуть «кончені»! — повідомив голос, точнісінько повторюючи фразу, яку насправді мати говорила йому років зо двадцять тому. — Сину, ти хочеш бути конченим?»

— Ні, — покірно прошепотів він. — Не хочу…

З якого приводу вона сказала це вперше? Він уже й не пам’ятає. Вона повторювала ці принизливі запитання все його життя, хоч би що він зробив. І навіть тепер, коли він дорослий, а її голос лише лунає в пам’яті, його накриває таке разюче почуття сорому, наче з нього здирають шкіру.

«Минеться, — подумки вмовляв себе Євген Павлович. — Зараз минеться».

Зазвичай напад і справді тривав не довше хвилини. Але як було цього разу, лікар так і не дізнався.