Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

Він заглиблювався й заглиблювався, надіючись уже дійти до повороту, за який він, ясна річ, не піде. Та коридор був прямий, і блимання світла позаду — чудово видно, тому він ішов і йшов.

Попереду ні біса не було видно. Він чимраз частіше озирався. Блимавий прохід вдалині звідси мав вигляд плями завбільшки з м’яч. Субота подумав, що зайшов достатньо далеко, і зупинився.

— Надя! — гукнув він і голосніше загатив ключами.

Дюнь-дюнь-дюнь-дюнь!

— На-а-а-дя-я-я!

Він перестав стукати і прислухався. Тихо. Здається, такої цілковитої тиші він зроду не чув. Так наче він оглух. Субота нервово озирнув тунель, що блимав позаду… І раптом побачив силует. Цілком чітко — нерухому людську постать. Він не встиг до пуття роздивитися, гірлянда знову блимнула, а за секунду темряви ніякої постаті вже не було. Тільки світлова пляма, що переливалася різними кольорами.

Субота нервово лигнув, квапливо запхнув ключі під пахву і поліз у кишеню. Ось що він зробить — увімкне ліхтарика на телефоні, і назад. І все, ніяких більше бічних коридорів… «А може, це й вона, — подумки примовляв він. — Вийшла до світла… От і добре тоді… От і добре…» Світло блимнуло знову.

Силует стояв точно по центру коридору. Так близько, що тепер сумнівів не було — ніяка це не дівчинка. Найдивніше те, що він не рухався. Не йшов до Суботи і навіть не ворушився, а завмер у якійсь дивній похилій позі.

— Егей! — встиг крикнути Субота, але гірлянда знову занурилася в темряву.

А за секунду там знову нікого не було.

Голосно лаючись, дільничний змагався з ґудзиком на внутрішній кишені. Смикнув же чорт застібнути… Ще й пальці стали наче чужі, ґудзик вертівся й ухилявся, ніби знущався з нього, й ніяк не хотів пролазити в петельку. Субота нервувався. Без виставлених уперед рук з важенними залізяками, він відчув себе таким беззахисним, що аж жижки йому засіпалися.

Відчуття, що в темряві поруч хтось стоїть, було таке сильне… Таке справжнє … Хай би він знову побачив силует попереду — принаймні знав би, що цей хтось не причаївся у нього за спиною.

— Єсть хтось? — не витримавши, гаркнув Субота. Власний голос видався йому тихим і якимсь жалюгідним.

Ось він намацав телефон. Якого дідька робити такі глибокі кишені в куртках! Мало не випали ключі, він ледве встиг підхопити їх, і ось, нарешті, випростався, витягуючи руку з кишені.

Гірлянда знову погасла. І засвітилася.

Темна постать була просто перед ним.

Дзвінко полетіли долі гайкові ключі, а Субота мимохіть викрикнув якесь жалісне «ауах!» і ледве знову не впустив телефон.

Гірлянда погасла. Швидким, панічним рухом дільничний увімкнув ліхтарика.

Нікого. Попереду, як і доти, розмірено блимала різнокольорова пляма. Субота видихнув, зігнувшись мало не навпіл, і навіть відчув слабкість у ногах. Про всяк випадок він підняв ліхтарика вище і обернувся.

І видав дикий, хрипкий, ні на що не схожий крик.

У світлі ліхтарика за крок од нього стояла жінка в чорних одежах і білій чернечій хустці на голові. Її синюшне обличчя було лицем мертвяка, а на губах застигла недобра, презирлива посмішка.

Гала обережно поклала на підлогу крайню лампочку останнього фрагмента і тужливо подивилася на коридор, що прямував уперед. Вона не могла позбутися відчуття, що гірлянда занадто коротка. Що варто було би пройти іще. Бодай трошечки. Що гірлянди не вистачило.

Відчуття було таке сильне, що опиратися йому не мала сили. І тоді вона вирішила пройти ще кілька кроків. Поки видно відблиски позаду, вона завжди зможе повернутися. Для початку відрахувала десять кроків, тоді ще десять. Коридор пішов униз. Полиски за спиною були тепер ледь помітною зміною мороку й напівтемряви. Вона пройшла ще трохи і зупинилася. Треба повертатися. Але незбагненне чуття нашіптувало, що потрібно йти вперед. Немає сенсу досліджувати бічні проходи — Наді там немає. Вона десь там, попереду, в пітьмі. Треба просто набратися хоробрості й пройти ще трошечки. Ще зовсім трошечки.

У цьому не було ні сенсу, ні логіки. Її коридор був усього лише одним із багатьох. Щонайменше — одним із п’ятьох маршрутів, які вони обрали, прокладаючи гірлянди. І все ж, бажання ступити ще кілька кроків було сильне, як наслання, й вона сказала собі — ще десять. Десять кроків. «Інакше все життя думатиму, що вона була там», — сказала собі Гала.

І пішла.

— Убий його! — прошепотіла черниця, обдавши Суботу запахом гнилих фруктів. — Інакше він сидітиме у твоєму кріслі, а тебе повісить натовп. Іди і вбий!