Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

Натомість лікар дуже натурально вдав нерозуміння й повернувся до Ксенії.

— Що він каже? — розгублено пробурмотів він. — Христину вбили? Нашу Христину — вбили?

І перш ніж йому відповіли, Євген Павлович крутнувся на підборах і хутко покинув медпункт.

— Христину вбили? — луною озвалася Ксеня, коли за лікарем зачинилися двері.

— Він і вбив, — Андрій втомлено опустився на стілець. — Не тільки її. А ще Людмилу. Не пам’ятаю прізвища. І дівчинку з аптеки…

— Мою Христину вбили? — повторила медсестра, наче нічого й не чула.

— Пробач. Я не хотів, щоб ти дізналася отак. Та якби я це не сказав — убив би його просто тут.

Вона подивилася на нього якимось дитячим благальним поглядом.

— Не питай нічого, добре? — попросив Андрій. — Ти пам’ятаєш, про що ми з тобою говорили? Інше не має значення. Вдягайся, в нас мало часу.

Вона заходилася надягати пальто — механічно, мов сомнамбула.

— Іще одне запитання. Можна?

— Тільки швидко.

— Ви ангел?

Він гірко всміхнувся. І на секунду заплющив очі, міркуючи, що їй ліпше відповісти. А коли розплющив, то побачив, що вони стоять посеред обгорілої будівлі, грубо обшитої якоюсь фанерою й залізними листами. Що замість шибок у вікнах поліетиленова плівка. Що підлога, яка видавалася щойно вимитою, — просто втоптаний попіл. І що Ксенія — вбрана в якесь лахміття й має брудний і хворий вигляд. Запалені, закислі очі й страшенно потріскані, облізлі вуста. А її розкішне волосся спадає на плечі довгими зваляними пачосами. Він раптом збагнув, чим тут так сильно тхнуло, крім гару.

— Я прийшов урятувати дівчинку, — відповів він. — Інше не має значення.

І знову заплющив очі, згадуючи, як вона схилилася над ним тоді, в готелі, накривши балдахіном свого волосся.

Гала відчинила не відразу. Опухлі очі видавали людину, що проплакала багато годин поспіль.

— Ми йдемо шукати вашу дочку, — без вступу сказав Андрій. — І ми знайдемо її сьогодні, якщо робитимете, що я скажу.

У Галу наче вдихнули життя. Заметушилася, забігала. Він розпитував її про Надині особливості, а Гала металася по квартирі, наче серпокрилець, що лавірує в бетонних ущелинах великого міста. Ледь не силоміць увіпхнула їм в руки по чашці гарячого чаю. Принесла альбом зі світлинами і заходилася вибирати Надині — які взяти на пошуки. Ось вона вдома, ось вона на подвір’ї, ось вона під вбраною ялинкою… Недавні, і ті, де вона ще геть крихітка… Андрій роздивлявся їх і думав, чим є ці фото насправді, якщо Гала підібрала Надю на зупинці по той бік річки. Чиї знімки у неї в руках? І чи знімки це взагалі… Він заплющив очі, уявивши обгорілу квартиру, і знову розплющив. Усе як і було. Цей трюк не діяв на замовлення.

Про всяк випадок, він не став пити свій чай.

Білий «опель» із криво вирізаними з оракалу написами «Поліція» на дверях наздогнав усіх трьох дорогою на пожежну станцію.

— Що ви там нашому лікарю наговорили? — запитав Субота, коли вони один одному представилися.

— Про що?

— Трупи якісь, убивства… Де це ви такого наслухалися?!

Андрій нахилився до дільничного і сказав дуже тихо:

— Прочитав. У картонній течці з ініціалами «С.В.С.». Там іще фотка, де ти душиш чувака із фотостудії. І свиня в костюмі черниці. Показати?

Субота відсахнувся, хапаючи ротом повітря, наче викинута з води риба.

— Така тема, Віталік, — стиха мовив Андрій. — Я тут шукаю дівчинку, яка вчора зникла. Знайдемо до заходу сонця — я поїду звідси, а твої таємниці залишаться при тобі. Не знайдемо — залишуся й упритул візьмуся за тебе. Ти як — в ділі?

— Так а шо я можу… — промимрив дільничний.

— Підозрюю, що до хріна всього, але на цей момент завдання одне — виконуй, що тобі кажуть. А то я чув, що місцевих людисьок хлібом не годуй, дай лиш дільничного повісити. Запитання є?

— Запитань нема, — зітхнув Віталій і подивився на Андрія з забобонним страхом.

— Тоді ласкаво просимо в команду! — продовжив Андрій голосно. — Місце Юди якраз вільне. Сідаймо, дівчатка, Віталік погодився підвезти!

І він галантно відчинив перед ними двері «опеля».

З Науменком було найлегше.

— «Кастетом скроню роздробивши», — таємничо проказав Андрій замість «добридень», коли вони ввалилися в його комірчину в пожежній станції. — «Життя навіки полишивши».

Той закліпав, наче розбуджена сова, і здивовано обвів поглядом присутніх.

— Що ж ти, паскудо, знаєш, хто вбив Максимка , і мовчиш? — зашепотів Андрій Захарові.

— Ви хто? — видихнув Науменко і сполотнів.