Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Однак вірю… — тихо повторив Андрюха, хоча кожне Харитонове слово примушувало його серце робити в грудях божевільний кульбіт.

— У цьому немає ніякої логіки! — заревів довговолосий. — Як можна вірити в те, чому немає жодних доказів! Ти навіть не знаєш, чи була вона взагалі, оця дівчинка!

— Все одно… — прошепотів Андрій.

— Усе одно віриш?!

Харитон знову повернувся до нього, впившись колючим поглядом у самісіньку душу.

Машину трусонуло, і вони виїхали на той берег. Андрій стиснув зуби. Йому хотілося вдарити Харитона. Хотілося волати, щоб чути було по обидва боки цієї сраної річки. Хотілося плакати з утоми і болю.

— Вірю! — крикнув він, не розтискаючи щелеп. — Я все одно вірю!

— Пам’ятай про це! — проказав Харитон зовсім іншим тоном. — Пам’ятай щосекунди.

І, сягнувши рукою в кишеню, він простягнув йому ледь увігнутий мідний диск грецького обола.

Валерка знайшов його прямо там, де вони говорили з отим рибаком. Андрюха скорчився біля самої води, підтиснувши коліна до живота, і у світлі низького місяця вилискувала темна калюжа крові.

— Андрюха!!! Андрюха, шо ж ти наробив!!!

Він кинувся на коліна й обережно торкнувся до його шиї. Вона була ледь тепла і якась воскова на дотик. Пульс нервовим посмикуванням ледве-ледве відчувався під пальцями. Валерка схопив телефон і ввімкнув ліхтарик. Знайти рану було нескладно — із Андрюхиного живота стирчав ніж.

Вигнуте дерев’яне руків’я увінчувала вилита з металу чорна жаба.

Небо посвітлішало й затопило землю сизими досвітніми тінями. Мікроавтобус вилетів на вершину пагорба, залишивши позаду скоцюрблені руки придорожніх акацій, і перед ними відкрилася долина. Андрій мимоволі затримав дихання, не вірячи очам.

Унизу висмаленою плямою серед неозорого снігу чорніло згарище.

Харитон мовчав. Зціпивши зуби, він старався не дати автівці вилетіти на такій швидкості з витиснутої в снігу колії. У світлі фар промайнув синій дороговказ «Буськів Сад». Андрій відчужено дивився просто перед собою. Його погляд розмила пелена непроханих сліз. Роздратовано втер очі рукавом. Якби Харитон поставив своє запитання зараз, йому б забракло сил повторити: «Вірю». Але довговолосий більше ні про що не питав.

Вони в’їхали в селище. Крізь вентиляцію пробився огидний запах згарятини, від якого запекло в горлі. Снігу більше не було — все довкола всипане попелом і приском. Від будинків залишилися обгризені вогнем балки. Показався зчорнілий кістяк заводу — напіврозвалені стіни без даху. Колишні величні готичні риси тепер навіть не вгадувалися. Наче зруйнований до пенька гнилий зуб.

— Воно завжди таке було, — несподівано мовив Харитон. — Селище. Просто заплющ очі й уяви це місце таким, яким бачив раніше. Заплющ-заплющ! І подивися знову.

Андрій слухняно замружився, витягуючи з пам’яті те, що побачив, коли вони приїхали сюди першого разу. І подивився знову.

Завод був неушкоджений — дві башти, декоративні карнизи, вітражі. У стрілчастих вікнах мерехтіли ліловими полисками абсолютно цілі шибки. Андрій здивовано вертів головою. Повз них пропливали вкутані сніговою ковдрою подвір’я. Селище більш не було згарищем.

— Отак воно краще, — схвально кивнув Харитон.

Андрій очманіло глянув на Харитона і знову витріщився у вікно.

Нічого, що б нагадувало моторошне попелище. От тільки запах нікуди не подівся. А ще гірше, що до нього додалися відчутні нотки горілого м’яса.

…Харитон висадив його на площі й негайно помчав геть, не мовивши й слова на прощання. Площа знову була по пояс завалена снігом. Навіть стежинок не протоптано. Андрій щільно застебнув легку весняну куртку, тужливо зауваживши, що вбраний не зовсім по погоді. У кишенях знайшлися вовняні пальчатки. Він надів лише одну. Другу притиснув до носа, щоб не дошкуляв запах гару. Між п’ятиповерхівками показався безживний сонячний лик, майже позбавлений світанкового перламутру. Світилися криваво-червоним метрові літери: «Я [ сердечко ] БУСЬКІВ САД».

Подивився на годинник. Майже восьма. Цієї миті збагнув, що немає жоднісінького плану. Весь цей час він ні разу не замислився про те, як розпорядкувати лічені години світлового дня. Хоча сякий-такий план був від самого початку. Просто тоді він іще не знав, хто вбивця.

Й Андрій похмуро пішов у бік медпункту.

Позаду нього на досконало білому чолі свіжого замету раптом виникла ямка. Сніг обсипався сам по собі, щойно верхівки кучугури торкнулося сонячне проміння. Й одразу ж у схожому на маленьку нірку отворі щось промайнуло і знову сховалося. Краї ямки провалилися ще більше.