Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

Наступної миті в каменярнях під Буськовим Садом розверзлося пекло.

А десь далеко-предалеко від Буськового Саду в напівпорожній нічній лікарні біля реанімаційного відділення сидів сумний Валерка.

На важких дверях клацнув замок. Валера вмить підвівся, ніби очікуючи старшого за званням. Вийшов лікар. Навіть не глянувши на нього, встромив у зуби цигарку і приспішив сходами.

— Немає новин? — запитав услід Валера.

— Як будуть, то скажемо, — буркнув той.

Валерка зітхнув:

— У вас цигарка не тим боком.

— Що?

— З фільтра зараз підкурите…

Лікар вийняв цигарку й насуплено втупився в неї.

— Дякую… — він повернувся на кілька сходинок. — Просто ніхто не дасть вам прогноз, розумієте? Стабільно тяжкий. Багато крові втратив. Будемо надіятися, правильно? Але тут уже…

І він промовисто розвів руками.

Низький гуркіт далекого вибуху розійшовся підземними коридорами в унісон із відчутним здриганням породи.

Андрій завмер. Надя сховалася за його ногу.

Зі стелі посипалася пилюка, і їхнього волосся торкнувся повів теплого, наче аж спекотного вітерцю. Андрій підняв руку з телефоном і освітив пустий прохід. Якийсь час нічого не відбувалося, і він просто стояв, не знаючи, що робити і чого чекати.

І раптом з’явилися щури. Вони бігли звідти, де мав бути вихід, наче бурхливе джерело, що цілком складалося з живих метушливих тіней. Надя дужче притиснулася до Андрія, і чути було, як часто вона задихала під своєю маскою. Андрій і сам сторопів, його накрив якийсь аж забобонний страх на вигляд щурячого потоку, і він тільки ширше розставив ноги, наче боявся, що пацюки потягнуть їх за собою. І лише коли гризуни почали оббігати їх, наче й не помічали, він раптом збагнув: треба за ними! Хоч би куди бігли щури, вони біжать до виходу.

Підхопив Надю на руки, і вмить його прохромив гострий біль у животі та в боці, але вибору він не мав. Зціпивши зуби, тримаючи телефон так, щоб не втратити пацючий потік, Андрій побіг слідом.

Вогонь розливався стелею, й тому видавався якимсь неприродним. Живим. Диявольським. Він метався від проходу до проходу, як сп’янілий од крові хижак. Іноді пробирався під склепіння наповнених метаном прощілин або діставався до газових кишень у коридорах під самою поверхнею, й тоді гуркотіли вибухи, обвалювалася стеля, вистрілювали пелехи вогню, і сам лабіринт здригався так, наче земля намірилася от‑от розколотися й поглинути його.

Там, нагорі, полум’я вже гуло в залах закинутого заводу, вигризаючи все, що можна було спалити, і чорний густий дим потягнувся над селищем. Вистрілювали з-під снігу решітки дощових каналізацій, і на засніжених вулицях, немов вогняні демони, здіймалися жовтогарячі стовпи. Займалися, немов солом’яні, сараї й закинуті хати, роззявляли вогняні пащі викопані в землі погреби.

У своєму кабінеті схопився за телефон мер Павло Борисович Тупогуб. Ясна річ, він не зміг додзвонитися ні начальникові пожежної станції, ні дільничному. Голова завмер коло вікна, спостерігаючи, як над його селищем здіймаються нові й нові стовпи диму. Домашній сир із фруктами так і лишився недоїдений у мисці на його столі.

Мабуть, якби ви бачили Буськів Сад таким, який він був насправді, то не сприйняли б за дивовижу те, що палає селище, яке й так скидається на згарище. Вогонь пожирав халупи, збиті з фанери й обгорілих дощок, і це мало абсолютно природний вигляд. Прах до праху, попіл до попелу. Неприродне було хіба те, чим так полюбляв поласувати Павло Борисович, наївно сприймаючи за сир із фруктами — річковий мул, любовно перемішаний із порожніми панцирами равликів. А втім, чим іще міг ласувати чоловік, лице якого безперервно жерла могильна хробачня…

Щури привели їх до світла. Точніше, до вузького просвітку нагорі кам’яної зали. Андрій підсадив Надю, й вона, скинувши вниз кілька грудочок снігу, опинилася на свободі перша.

Андрій зняв важкий балон, але протиснутися в щілину було непросто. Кожен рух віддавав пекучим болем у животі, і він старався не думати про свою рану і про те, скільки крові вже витекло в черевну порожнину. Нарешті, щосили вперся ногами, щось хруснуло в спині, й він видобувся. Вони вилізли з-під перехнябленої хати, під якою давно вже провалився фундамент.

Сусіднє подвір’я палахкотіло, і жар можна було відчути шкірою обличчя. Дим заважав роздивитися небо, та, схоже, сонце ще не встигло зайти. Андрій присів перед дівчинкою, й вона відразу сплела пальці, сховавши за ними обличчя.