Джеймс Барри - Пітер Пен

Він уже думав, було, летіти звідти геть, обернувши все на жарт, щоб тільки не бачити її, і потім ніколи більше й близько не підходити до того місця. Хлопчаки готові були піти за ним, якби він так вчинив.

Але в грудях у Венді стриміла стріла. Пітер висмикнув її і побачив на ній мітку.

— Чия стріла? — суворо спитав він.

— Моя, Пітере, — зізнався Дуда і знову впав на коліна.

— О, підла твоя рука! — вигукнув Пітер і заніс стрілу, щоб вдарити винного нею, як кинджалом.

Дуда навіть не здригнувся. Він випнув груди.

— Бий, Пітере, — промовив рішуче. — Не вагайся.

Двічі Пітер заносив стрілу, і двічі його рука падала.

— Я не можу вдарити, — з острахом сказав він, — щось ніби тримає мою руку.

Всі здивовано втупилися в нього — всі, крім Чубчика, який тим часом радісно дивився на Венді.

— Це вона тримає, — мало не підстрибнув він, — це панна Венді, погляньте: он її рука!

Радий вам повідомити, що Венді підняла руку. Чубчик схилився над нею і шанобливо прислухався.

— Здається, вона сказала: “Бідний Дуда”, — прошепотів він.

— Вона жива, — коротко сказав Пітер.

Ледь-Ледь тут же загорлав:

— Панна Венді жива!

Тоді Пітер став на коліна, схилився над нею і побачив свій подарунок. Пам’ятаєте — жолудь, який вона почепила на ланцюжок і повісила на шию, і так весь час носила?

— Бачите, — сказав він, — стріла влучила ось сюди. Це поцілунок, який я подарував їй колись. І тепер він врятував їй життя.

— Я пам’ятаю, що таке поцілунок, — втрутився Ледь-Ледь. — Дайте-но я подивлюся. Так, справді, це він і є.

Але Пітер його не слухав. Він просив Венді якнайшвидше видужувати, щоб можна було показати їй русалок. Звичайно, вона ще не могла нічого відповісти, бо була страшенно знесилена; зате згори долинали відчайдушні зойки.

— Чуєте? Це Дзенька, — сказав Кудрик. — Вона плаче, тому що Венді вижила.

І тепер вони вже змушені були розповісти Пітерові про Дзеньчин злочин, і ніхто ніколи не бачив Пітера таким сердитим.

— Послухай уважно, Майстринько Дзенько! — закричав він. — Я тобі більше не друг! Забирайся від мене назавжди!

Вона прилетіла до нього на плече і ревно просила пробачення, але Пітер весь час стріпував її. І тільки коли Венді знову піднесла руку, він пом’якшив свій вирок:

— Добре, хай не назавжди, а на цілий тиждень.

Ви думаєте, Майстринька Дзенька подякувала Венді за те, що та врятувала її? О ні, аж ніяк, ні за що вона не бажала собі такої ганьби. Феї справді чудернацькі створіння, і Пітер, який найкраще розумів їх, частенько давав їм лупня.

Але що ж робити з Венді, коли вона так нездужає?

— Треба занести її вниз, до нас додому, — запропонував Кудрик.

— Так-так, — погодився Ледь-Ледь, — саме так слід поводитися з паннами.

— Ні-ні, — заперечив Пітер. — Не чіпайте її. Це було б не дуже ввічливо з нашого боку.

— Угу, — сказав Ледь-Ледь, — так я і думав.

— Але якщо вона й далі лежатиме тут, — втрутився Дуда, — то й справді може померти.

— Так, вона може померти, — визнав Ледь-Ледь. — Але у нас нема виходу.

— Вихід є! — вигукнув Пітер. — Ми збудуємо маленьку хатинку кругом неї.

Ця ідея всім дуже сподобалась.

— Мерщій, — командував він, — нехай кожен принесе мені найкраще, що тільки знайдеться в нашій хаті. Перерийте весь дім. Раз-два!

За якусь мить усі так поринули в роботу, як кравці в останню ніч перед весіллям. Вони снували туди-сюди — то вниз за постіллю, то вгору по дрова… І якраз коли всі самозречено працювали, хто міг з’явитися? Хто ж, як не Джон і Майкл. Вони спали на ходу, сонні волочилися по землі, зупинялися, прокидалися, ледве ступали крок і засинали знову.

— Джоне, Джоне, — плакав Майкл, — прокидайся! Де Нана, Джоне, де наша мама?

Тоді Джон тер очі й бурмотів:

— Це правда, ми справді літали.

Але можете не сумніватися: вони були досить притомні, щоб упізнати Пітера.

— Здоров, Пітере, — сказали вони.

— Вітаю, — приязно відповів Пітер, хоча й давно встиг їх забути. Він був дуже заклопотаний, особливо зараз, коли обмірював Венді стопами, щоб знати, який завбільшки будиночок їй знадобиться. Звичайно, він хотів ще лишити місце для стола і стільців. Джон і Майкл пильно стежили за ним.

— А Венді що, спить? — спитали вони.

— Спить.

— Джоне, — запропонував Майкл. — Треба її збудити, щоб вона приготувала нам вечерю.

Аж тут кілька хлопчиків прибігли і принесли грубі гілляки, щоб будувати хатинку.

— О, дивись! — крикнув Майкл.

— Кудрику, — промовив Пітер особливим командним голосом, — припильнуй, щоб новенькі теж допомагали на будові.