Джеймс Барри - Пітер Пен

Першими випали з рухомого кола хлопчаки. Вони посідали на траву на галявині, близенько до своєї підземної домівки.

— Я так хочу, щоб Пітер повернувся, — раз-по-раз нервово повторювали вони, хоч кожен з них був вищий і кремезніший, ніж їхній ватажок.

— Я єдиний тут, хто не боїться піратів, — сказав Ледь-Ледь тоном, який одразу давав зрозуміти, що він тут улюбленець; але якийсь віддалений звук потривожив його, і він поспішно додав: — Але я хочу, щоб Пітер повернувся і розповів нам, що було далі з Попелюшкою.

Вони розмовляли про Попелюшку, і Дуда запевняв усіх, що його мама дуже схожа на неї.

Тільки за відсутності Пітера вони могли поговорити про мамів — на цю заборонену тему, яку він вважав найбезглуздішою у світі.

— Єдине, що я пригадую про свою маму, — розповідав Чубчик, — це як вона повторювала батькові: “О, як би я хотіла мати свою чекову книжку!” Я не знаю, що таке чекова книжка, але я був би щасливий подарувати її мамі.

Якраз у розпалі бесіди до них долинув якийсь далекий звук.

Ви або я, що не звикли до лісового життя, не почули б нічого, а вони почули, і це була зловісна пісня:

І зразу ж загублені хлопчики… Але що це? Де вони? Тут їх більше нема. Навіть кролики, і ті не повтікали б так прудко.

Я розповім вам, де вони поділися. Усі, крім Чубчика, який негайно помчав у розвідку, — у своєму домі під землею, в дивовижній оселі, яку ми відтепер будемо бачити частенько. Але як вони потрапили туди? Бо ж не видно ніякого входу, нема навіть великої каменюки, яку можна було б відкотити і знайти потайний лаз у печеру. Однак пригляньтеся пильніше — і побачите, що тут, на галяві, росте сім великих дерев, і в кожному з них дупло, якраз таке завбільшки, щоб у нього міг пролізти хлопчик. Оце і є ті сім ходів у підземну оселю, які Гак марно шукав стільки днів і ночей. Чи відшукає він їх сьогодні?

Поки пірати просувалися вперед, гостре око Старкі вихопило з темряви Чубчика, що петляв між деревами, як заєць, і піратський пістоль грізно зблиснув. Але залізний кіготь впився йому в плече.

— Капітане, відпустіть! — закричав він, звиваючись від болю.

І ось ми вперше чуємо голос капітана Гака. Це був моторошний голос.

— Спочатку прибери свій пістоль, — прозвучало грізно.

— Це ж був один із тих хлопчаків, яких ви так ненавидите. Я міг би його вбити.

— Це так, але твій постріл вивів би на нас індіанців Тигрової Лілеї. Ти що, хочеш попрощатися зі своїм скальпом?

— Капітане, можна я піду за ним і полоскочу його своїм Джонні Штопором? — патетично спитав Смі. Він любив усе називати якимись гарними, приємними іменами і своїй шаблі дав ім’я Джонні Штопор, бо завжди провертав її в рані. У Смі можна було знайти багато привабливих рис. Наприклад, у нього була звичка після виправи протирати окуляри, а не зброю.

— Джонні — мій мовчазний помічник, — нагадав він Гакові.

— Зараз не час, Смі, — понуро промовив Гак. — Хлопець тут тільки один, а я хочу поквитатися з усіма. Розосереджуйтесь і шукайте всіх сімох.

Пірати зникли поміж дерев, капітан і Смі залишилися самі.

Гак тяжко зітхнув і не знати чого — може, через лагідну красу вечора — у нього з’явилось бажання оповісти вірному боцманові історію свого життя.

Він розповідав довго і щиро, але чи вплинуло це на Смі, тупуватого від природи, — так і не відомо. Аж ось слух капітана вловив слово “Пітер”.

— Найбільше у світі, — пристрасно зізнався Гак, — я хочу дістатися до їхнього ватажка, Пітера Пена, який скалічив мене.

Він грізно замахнувся гаком:

— Я довго чекав, щоб потиснути йому руку. О, я його розтерзаю!

— І все-таки, — сказав Смі, — я частенько чував, як Ви казали, що цей гак вартує кількох добрих рук, бо ним можна розчісуватися, і взагалі він корисний у побуті.

— Так і є, — відповів капітан. — Якби я був матір’ю, то молився б, щоб мої діти народилися з оцим (тут він кинув гордий погляд на залізну руку) замість цього — і зміряв зневажливим поглядом звичайну долоню. Потім знову насупився.

— Пітер кинув мою руку крокодилові, — його пересмикнуло від моторошної згадки, — який випадково проповзав поряд.

— Я часто помічав, що Ви боїтеся крокодилів, і ніколи не розумів цього, — зауважив Смі.

— Не крокодилів, — виправив його Гак, — а тільки того одного крокодила.

Він стишив голос:

— Йому так засмакувала моя рука, Смі, що він відтоді всюди переслідує мене, від моря до моря, від суші до суші, і тільки облизується на моє м’ясо.