Джеймс Барри - Пітер Пен

Тоді Чубчик підвівся з землі, і всі подумали, що його широко розплющені очі все ще бачать вовків. Але не вовки були у нього перед очима.

— Я бачив щось неймовірне! — вигукнув він, коли всі обступили його. — Велика біла пташка. Вона летить сюди.

— Що це за пташка, як ти думаєш?

— Не знаю, — перелякано відповів Чубчик. — Але вона така втомлена, летить і стогне: “Бідна Венді”.

— Як? Бідна Венді?

— Я пригадую, — негайно підхопив Ледь-Ледь, — що є такі птахи, які називаються венді.

— Дивіться, ось вона летить! — закричав Кудрик і тицьнув пальцем у небо.

Венді була вже майже у них над головами, і вони чули її жалібний стогін.

Але виразніше звучав пронизливий голосок Дзеньки. Ревнива фея давно скинула дружню личину і нападала на свою жертву в польоті, як на живу мішень, при кожному дотику дошкульно щипаючи.

— Привіт, Дзенько, — гукали здивовані хлоп’ята.

У відповідь Дзенька продзеленчала:

— Пітер хотів, щоб ви стріляли у Венді.

Не в їхній натурі було ставити якісь запитання, коли Пітер віддавав наказ.

— Ми зробимо те, що хоче Пітер! — кричали наївні хлоп’ята. — Швидше, лук і стріли!

Усі, крім Дуди пострибали у свої дуплаві дерева. А він мав лук і стріли при собі, Дзенька це помітила і зловтішно потирала долоньки.

— Швидше, Дудо, мерщій, — кричала вона. — Пітер так зрадіє!

Дуда збуджено припасовував стрілу до лука.

— Геть з дороги, Дзенько, — гукнув він, випустив стрілу, і Венді, тріпочучи, впала на землю зі стрілою в грудях.

Дурненький Дуда стояв над тілом Венді, як герой, а інші хлопчаки тим часом вистрибували зі зброєю кожен зі свого дерева.

— Ви спізнились! — гордо вигукнув він. — Це я поцілив Венді. Пітер буде мною пишатися.

Вгорі Майстринька Дзенька викрикнула:

— Дурило! — і кинулась у сховок.

Ніхто її не почув.

Усі з’юрмилися довкола Венді й дивилися на неї, на ліс впала моторошна тиша. Якби серденько Венді билося, усі почули б його.

Ледь-Ледь заговорив першим.

— Це не пташка, — промовив він переляканим голосом. — Я думаю, що це, мабуть, панна.

— Панна? — перепитав Дуда і затремтів усім тілом.

— І ми її вбили, — хрипкувато промовив Чубчик.

Всі поскидали шапки.

— Тепер я розумію: це за нею літав Пітер! — сказав Кудрик і в розпачі кинувся на землю.

— Це та панна, яка нарешті піклувалась би про нас, — сказав один із Близнюків, — а ти її вбив!

Хлопцям було шкода Дуду, але ще більше їм було шкода себе, і коли він підступив ближче, вони відвернулися від нього.

Дуда побілів як полотно, але на його лиці проступила гідність, якої раніше не було.

— Що я наробив?.. — сказав він замислено. — Коли панна приходила до мене уві сні, я казав їй: “Дорога моя, люба мамонько”, — а коли вона нарешті прийшла насправді, я взяв і застрелив її.

Він поволі пішов геть.

— Не йди, — співчутливо сказали друзі.

— Я мушу йти, — відповів він невпевнено. — Я так боюся Пітера.

І саме в цю трагічну мить усі почули звук, від якого серце мало не вискочило з грудей. Вони почули кукурікання Пітера.

— Пітер, Пітер! — усі впізнали його: він завжди так повідомляв про своє повернення.

— Сховаймо її, — заметушилися діти і поспішно збилися в коло біля Венді.

Тільки Дуда стояв збоку.

Знову пролунало дзвінке “ку-ку-рі-ку!” — і перед ними приземлився Пітер.

— Мої вітання, хлопці! — вигукнув він. Йому завчено помахали руками, і знову запала тиша.

Він насупився:

— Я повернувся! Чому ж ви не вітаєте мене?

Вони повідкривали роти, але вітальні вигуки так і не пролунали. А Пітер пропустив це повз увагу, поспішаючи поділитися грандіозними новинами.

— Друзі, в мене чудові новини! — вигукнув він. — Я нарешті знайшов для вас маму.

Жодного звуку, тільки глухий стук об землю — це Дуда впав на коліна.

— Хіба ви її ще не бачили? — спитав Пітер, і в його голосі забринів неспокій. — Вона якраз летіла сюди.

— От біда! — озвався один голос, а за ним другий: — Який нещасливий день!

Дуда встав.

— Пітере, — тихо сказав він, — я покажу тобі її. — І хоча інші ще заступали Венді, Дуда зробив перший крок зі словами: — Близнюки, відступіться, нехай Пітер подивиться сам.

Відтак хлопчаки розступилися, щоб Пітер міг усе побачити на власні очі; він трохи постояв мовчки — не знав, що робити далі.

— Вона померла, — сказав він збентежено. — Може, їй страшно бути мертвою?..