Джеймс Барри - Пітер Пен

Венді і Майкл допасувались до своїх дерев з першої спроби, а з Джоном довелося трохи попрацювати.

Повправлявшись декілька днів, вони вже могли спускатися і підійматися так легко, як відерця в криниці. І з кожним днем все більше любили свою підземну оселю, особливо Венді. Тут була одна велика кімната — як і має бути в кожному домі, — з підлогою, в якій можна пошпортатися, шукаючи за черв’ячками, коли вам закортить порибалити; і тут же, на підлозі, росли гриби дивовижного кольору, які використовували замість стільців. У центрі кімнати невпинно намагалося рости Чарівне дерево, але щоранку діти спилювали його стовбур врівень із підлогою. До обіду він знову виростав приблизно на два лікті заввишки, хлопці клали на нього двері і так робили стіл; потім забирали двері, спилювали стовбур і знову мали місце для забав. Був тут і незвичайний камін, який можна розпалити в будь-якому куточку кімнати, де тільки заманеться, — до нього Венді причепила багато мотузок, сплетених з деревного волокна, щоб розвішувати випрані речі. Ліжко за дня складалося при стіні, а о пів на сьому вечора розкладалося і тоді займало майже півкімнати; на цьому ліжку спали всі хлопчики, окрім Майкла, — як оселедці в банці. Існувало суворе правило: не повертатися на бік самому, поки хтось не подасть сигнал, — тільки тоді поверталися всі разом. Майкла теж чекала така доля, але Венді хотілося мати біля себе дитинку, а він був наймолодший. Ну і, зрештою, ви ж знаєте мамів — словом, минуло трохи часу, багато чи мало, і Майкл уже спав у кошику, підвішеному до стелі, як у колисці.

Усе тут було суворо і просто, і не дуже відрізнялося від того, що влаштували б у своєму барлозі ведмежата. Але ось, бачите — невеличка ніша в стіні, завбільшки з клітку для пташки: це апартаменти Майстриньки Дзеньки. Відділяла їх від спільного дому маленька завіса, яку Дзенька, надзвичайно сором’язлива істота, опускала щоразу, як одягалася, роздягалася чи перевдягалася. Жодна інша особа жіночої статі, велика чи маленька, мабуть, не мала такого вишуканого будуару і спальні заразом.

Тахта — справжнісінький антик епохи Королеви Меб, з різьбленими ніжками. Накриття на ній мінялося залежно від пори цвітіння тих чи інших квітів. Дзеркало — від Кота-у-Чоботях: таких досі вціліло у світі лише три, якщо вірити феям-дилерам; мушлею служила їй шкоринка пирога; шафа — антикварний екземпляр епохи Красунчика Шостого, а килим і доріжки — найкращі зразки раннього періоду Меджері та Робіна. Була тут і люстра від Володаря Бліх — для освітлення спальні, хоча зазвичай Дзенька присвічувала собі сама. Вона вельми критично зиркала на загальну кімнату, а її крихітний будуарчик, хоч який гарнесенький, дуже скидався на хвалька, що весь час задирає носа.

Мабуть, особливо це зачіпало Венді, бо за тими невгамовними хлопчиськами в неї вічно роботи непочатий край.

Бувало, вона цілими тижнями не виходила на галявину — хіба що вечорами з яким-небудь шиттям у руках. Готування, мушу вам сказати, невідступно тримало її при баняках; і навіть коли в тих баняках нічого не було, і навіть коли не було самих баняків — вона все одно мусила пильнувати, так, ніби там кипить вариво. Ніколи не було відомо напевно, чи це буде справжня їжа, чи тільки уявна — все залежало від Пітерових примх: він міг їсти, їсти по-справжньому, коли це була тільки гра, але він не міг напихатися заради того, щоб почуватися ситим, — він завжди дуже не любив якраз те, що більшість дітей дуже полюбляють. Уявна їжа була для нього такою справжньою, що, коли він їв, можна було помітити, як округлюється його живіт. Звичайно, це давалось нелегко, але не лишалося нічого іншого, як тільки наслідувати його; і лише коли щастило довести, що ви стали занадто худі для свого дерева, він дозволяв наїстися по-справжньому.

Улюбленою для Венді порою для шиття-латання був вечір, коли всі поснуть. Тоді, як-то кажуть, вона отримувала ковток вільного часу для себе; і в цей час вона шила хлопчакам щось новеньке або ставила подвійні латки на коліна, бо з колінами було найгірше.

Сідаючи при кошику з панчохами і шкарпетками, звідки кожна п’ятка світила дірками, вона, бувало, опускала руки і зойкала:

— Ой-ой-ой, я інколи заздрю старим дівам!

Але коли вона це говорила, її личко сяяло.

Пам’ятаєте її приручене вовченя? Оте вовченя дуже скоро пронюхало, що вона є на острові, відшукало її та кинулось їй в обійми. Потім воно всюди бігало за Венді.

Час минав і… — чи часто вона думала про своїх коханих батьків, яких колись покинула? Це складне запитання, бо справді важко сказати, як пливе час у Небувалії, де його визначають за місяцями і сонцями — а вони тут змінюють одне одного набагато частіше, ніж на материку. Але, мабуть, Венді таки переживала за своїх тата й маму; вона ні миті не сумнівалася, що вони завжди тримають вікно відчиненим для неї і чекають на її повернення; і це дарувало їй спокій. Що турбувало її по-справжньому — це те, що Джон пам’ятав батьків дуже невиразно, просто як людей, яких колись знав, а Майкл охоче приймав її за свою справжню маму.