Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

На той час, вони нарешті вийшли на розгрузлу ґрунтову дорогу, з-за хмар визирнуло сонце. Вони були недалеко від обійстя Сета Бішопа, просто погнуті дерева і страхітливі сліди, які ні з чим не сплутати, красномовно свідчили про те, що тут уже проходило до них. Вони згаяли хіба кілька секунд на те, щоб оглянути руїни на вигині дороги. Все було так само, як і у випадку з Фраями, і в жодному з руйновиськ, які ще недавно були будинком і стодолою Бішопа, не вдалося нікого знайти — ні живого, ані мертвого. Ніхто й на мить не подумав залишитися серед цього смороду і липкого дьогтю, навпаки — всі інстинктивно повернулися до ланцюжка тих жахливих слідів, що вели до поруйнованої ферми Уотлі і на короновані вівтарями схили Вартового Пагорба.

Коли чоловіки проминали колишню садибу Вілбура Уотлі, вони почали помітно тремтіти, а їхній запал, здається, знову пригас. Непросто було переслідувати істоту розміром з будинок, яку, до того ж, ніхто не міг побачити, але яка була лютішою за демона. Навпроти підніжжя Вартового Пагорба сліди сходили з путівця, там видно було поворот і свіжу протоптану смугу, що вела вздовж старої стежки, яка позначала шлях потвори на верхівку гори.

Ермітедж дістав доволі потужну кишенькову зорову трубу і оглянув крізь неї зелений крутосхил пагорба. Тоді передав трубу Морґану, зір у якого був куди кращий. За якусь мить Морґан гучно скрикнув і віддав трубу Ерлу Сойєру, вказуючи пальцем на якесь місце на пагорбі. Сойєр, незграбний, як і більшість людей, незвичних до оптичного приладдя, трохи пововтузився, але, зрештою, за допомогою Ермітеджа таки сфокусував лінзи. А сфокусувавши, навіть не подумав притлумити крик, як це зробив Морґан.

— Боженьку всемогутній, там же трава і кущі рухаютьси! Воно догори повзе — поволі пнеться на той горб, бог його знає нащо!

Серед людей миттю поширилася паніка. Одна річ була переслідувати незнану сутність, але зовсім інша — наздогнати її. Можливо, закляття правильні — але що, коли ні? На Ермітеджа зусібіч посипалися запитання про те, що він знає про цю істоту, і жодна відповідь їх не задовольнила. Усі до одного відчували тривожну близькість заборонених вимірів Природи і буття, вимірів, що загрожують самому існуванню людства.

Зрештою, троє аркгемців — старий сивобородий доктор Ермітедж, присадкуватий, із попелястою чуприною професор Райс і худорлявий молодий доктор Морґан — полізли на гору самі. Після тривалих і докладних роз’яснень про наведення і правила користування вони залишили зорову трубу групці переляканих селян, що зосталася на дорозі, тож вони увесь час, передаючи один одному трубу, спостерігали, як трійця вчених підіймається на гору. Йти було важко, Ермітеджа не раз доводилося підтримувати. Високо над ними, торуючи неймовірну стежку, пекельна істота немов зумисне повільним поступом зминала і ламала рослинність на своєму шляху. Стало зрозуміло, що переслідувачі наздоганяють потвору.

Куртіс Уотлі — з невиродженої гілки роду — саме дивився крізь зорову трубу, коли це аркгемці різко звернули зі стежки. Він пояснив юрбі, що, очевидно, ті намагаються дістатися до нижнього схилу гори, з якого було добре видно стежку саме над тим місцем, де зараз розсувались чагарі. Так і сталося — чоловіки піднялися на цей пагорб всього за якусь хвилину після того, як її проминуло невидиме жахіття.

Тоді Веслі Корі, який забрав трубу, вигукнув, що Ермітедж узяв до рук той розпорскувач, що його ніс Райс, і, отже, щось от‑от станеться. Юрба захвилювалася, пригадавши, що саме за допомогою цього розпорскувача незрима потвора повинна була б на мить стати видимою. Двоє чи троє чоловіків заплющили очі, але Куртіс Уотлі знову навів трубу на пагорб і максимально підкрутив різкість. Він побачив, що Райс, який стояв саме на тому схилі гори над потворою і трохи позаду неї, мав чудову нагоду розпилити чудодійний порошок.

Чоловіки, які дивилися без зорової труби, побачили лише біля верхівки гори миттєвий вибух сірої хмари розміром з чималий будинок. Куртіс же, який на той момент тримав прилад, пронизливо вереснувши, впустив його у багнюку, яка на дорозі сягала щиколоток. Він похитнувся і був би впав, якби його не підхопили. А він лише ледь чутно бурмотів:

— Ох, ох, святенький Боже… воно… воно…

На бідолаху посипався шквал запитань, і лише Генрі Вілер здогадався витягти з багна трубу і протерти окуляр. Куртіс же впав у якесь заціпеніння, тож навіть найпростіші відповіді коштували йому величезних зусиль.