Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Наступна листівка надійшла з Кляузенбурґа в Трансильванії й повідомила про те, що Ворд уже наближається до свого місця призначення. Він збирався відвідати барона Ференці, чий маєток стояв у горах на схід від Ракуша [134] Вжита ГФЛ назва «Ракуш» очевидно корелює з назвою міста Рахів, розташованого у передгір’ї Марамороського хребта, яке географічно належить до Трансильванії і входило до володінь роду Ракоці, аж поки 1919 року не було окуповане румунськими військами. Інший варіант — село Ракештія в окрузі міста Хунедоара. На користь Рахова — гірське розташування, на користь Ракештії — великий середньовічний замковий комплекс. , тож попросив писати йому туди на ім’я цього дворянина. Ще одна листівка прийшла з Ракуша через тиждень, і в ній Чарльз розповідав, що його зустріла карета господаря і що він збирається вирушити з міста в гори; тривалий час це було його останнє повідомлення — він аж до травня не відповідав на часті листи батьків. Тоді він написав матері, щоб відмовити її від плану зустрітися з ним у Лондоні, Парижі чи Римі влітку, коли старші Ворди збиралися помандрувати Європою. Він сказав, що дослідження вимагали його постійної присутності на тому самому місці, а розташування замку барона Ференці було не надто зручним для візитів. Він стояв на височині у лісистих горах, а самого місця сільські мешканці настільки остерігалися, що звичайним людям ставало від цього якось моторошно. І тим паче, барон був не з тих, хто може сподобатися добропорядним, консервативним мешканцям Нової Англії. Його погляди і поведінка були доволі специфічними, та й сам він був надто літнім, щоб його турбувати. Було б ліпше, — писав Чарльз, — якби його батьки почекали на його повернення до Провіденса, яке вже не за горами.

Утім, він не приїжджав аж до травня 1926 року, коли, відправивши кілька листівок зі звістками про повернення, юний мандрівник таємно приплив у Нью-Йорк на Гомерику і проїхав автомобілем багато миль до Провіденса, втішаючись на шляху краєвидом із зеленими пагорбами, що пропливали повз нього, впиваючись ароматом квітучих садів і насолоджуючись виглядом білих шпилів містечок весняного Коннектикуту; оце вперше за чотири роки він вдихнув запах давньої Нової Англії. Коли автомобіль минув Покатак і доїхав до Род-Айленда в чарівливій позолоті пізнього весняного надвечір’я, Чарльзове серце забилося швидше, і він, затамувавши подих, їхав до Провіденса повз Резервуар та Елмвуд-авеню, зачудований довколишньою красою, незважаючи на глибини заборонених знань, які він здобув у подорожі. На розташованій на узвишші площі, де сходилися Брод-, Вейбоссет- та Емпайр-стріт, він побачив, як полум’я сонця заливає добре знайомі будинки, бані й шпилі старого міста; проїжджаючи повз вокзал позаду Білтмора, він зацікавлено споглядав довкілля, і йому відкрився вид на великий купол і м’яку, помережану дахами зелень прадавнього пагорба понад річкою, і високий колоніальний шпиль Першої Баптистської церкви, забарвлений рожевим відсвітом вечора на тлі молодої весняної зелені.

Старий Провіденс! Саме це місце, приховані сили його тривалої історії привели Ворда на світ, і воно повернуло його назад, до дивовиж і таємниць, які не міг описати жоден провидець. Тут лежали непізнані дива, незбагненні та страхітливі, до яких його готували всі ці роки мандрів і досліджень. Найманий екіпаж промчав його повз Поштову площу, і Чарльз побачив річку, старий Критий Ринок і бухту; далі серпантином Вотермен-стріт вони піднялися на пагорб до Проспект-стріт, де з північного боку вабили око велика мерехтлива баня та залиті призахідним світлом іонічні колони Церкви Християнської науки. Затим — вісім кварталів з ошатними старими маєтками, такими знайомими йому з дитинства, і звивисті бруковані провулки, якими він так часто раніше гуляв. І нарешті — невелика біла ферма праворуч, а ліворуч — класичний портик у стилі Адамів і величний фасад великого цегляного будинку, де він народився. Було надвечір’я; Чарльз Декстер Ворд повернувся додому.

Психіатри з не настільки традиційними поглядами, як у доктора Лімана, стверджують, що саме європейська мандрівка Чарльза стала початком його божевоління. Вони визнають, що на її початку він був цілком здоровим, проте перед поверненням у його поведінці сталися жахливі зміни. Та доктор Віллетт не згоден навіть із цим твердженням. Він наполягає, що критична мить настала пізніше, а дивацтва юнака в цей період пов’язує із практикуванням ритуалів, яких він навчився за кордоном, — звісно, досить дивних, але не таких, що могли б звести з розуму того, хто ними займався. Сам Ворд, хоча з вигляду й постарів та посуворішав, усе ще нормально реагував на звичні подразники; у кількох бесідах із Віллеттом він виявляв таку розважливість, якої не зміг би так довго демонструвати жоден психопат — навіть на початкових стадіях захворювання. Про його божевілля в той період можуть свідчити звуки, які весь час лунали із його лабораторії на горищі, де він і проводив більшість часу. Звідти чулися монотонні примовляння й приспіви, а часом гучні ритмічні заклинання; і, хоча вони завжди вимовлялися Чарльзовим голосом, у самому його тоні та в наголосах тих замовлянь, які він промовляв, було щось таке, що змушувало кров холонути в жилах того, хто їх чув. До того ж помітили, що загальний улюбленець — старий чорний кіт Ніґ, коли чув деякі окремі звуки, то настовбурчував шерсть і вигинав спину.