Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Сподіваюся, що не завдаю Вам надмірного клопоту і Ви не викинете цього листа у кошик для сміття як маячню божевільного. Чекатиму на відповідь.

Вельми щиро Ваш,

Генрі. В. Ейкелі

P. S. Я зробив кілька відбитків фотографій, вони слугуватимуть доказом правдивості моїх слів. Старожили вважають, що вони просто неймовірно правдиві. Готовий переслати ці знімки, якщо Вам цікаво їх побачити. Г. В. Е».

Важко описати мої почуття, коли я вперше прочитав цей дивний документ. Найпевніше, я мав би сміятися над таким дивацтвом ще сильніше, ніж над більш поміркованими теоріями, що потішали мене раніше; і все ж щось у тоні цього листа змусило мене поставитися до нього з парадоксальною серйозністю. Не те щоб я бодай на мить повірив в існування таємного племені родом із зірок, про яке писав мій кореспондент; але все ж, подолавши перші сумніви, дивним чином відчув певність у тому, що маю справу з нормальною щирою людиною, яка насправді зіткнулася з реально існуючим, хоч і неймовірним аномальним явищем, яке не вдавалося пояснити якось інакше, ніж у такий вражаючий спосіб. Це не може бути правдою, розмірковував я, але з іншого боку, справа цілком заслуговує на увагу і дослідження. Цей чоловік, вочевидь, був чимось надто схвильований і стурбований, однак важко було уявити, що для цього немає жодних підстав. Він викладав свої міркування так предметно і логічно — і, зрештою, його історія дивним чином збігалася з деякими давніми міфами, навіть з найфантастичнішими індіанськими легендами.

Попри божевільні припущення, якими він супроводжував свою розповідь, було цілком можливим, що він насправді чув якісь голоси на пагорбах, як і те, що знайшов чорний камінь, про який згадував. Імовірно, їх навіяв йому чоловік, що назвався шпигуном космічних істот, той самий, що пізніше вкоротив собі віку. Було неважко припустити, що самогубець — цілком божевільний, але при цьому він таки зумів примусити наївного Ейкелі — і без того підготовленого вивченням фольклору — повірити в його вигадки. Що стосується останніх подій, то неможливість найняти слуг легко пояснити впевненістю неотесаних сусідів Ейкелі (як і його самого) у тому, що його дім ночами беруть в облогу страхітливі істоти. Собаки ж і справді гавкали.

І нарешті, стосовно запису фонографа я не мав жодних сумнівів, він зробив його саме так, як про те казав. На ньому були звуки тварин, які нагадували мову людини. Або ж звуки ці видавала нещасна людська істота, що переховувалася у хащах і з якоїсь причини опустилася до рівня тварини. Потім я перенісся думками до чорного каменя з ієрогліфами і до того, що він міг означати. І що могли означати світлини, що їх збирався переслати мені Ейкелі і які для старожилів були настільки переконливо жахливими?

Коли я ще раз перечитав листа, мною опанувало відчуття, що за моїми легковірними опонентами більше правди, ніж я припускав раніше. Зрештою, в цій Богом забутій місцевості поблизу пагорбів могли жити дивовижні почвари, хоча потворність їх не була успадкована і вони не були монстрами з небесних світил, як про те розповідали легенди. І якщо вони існують, дивні тіла у потоках води не такі вже й неймовірні. І чи так уже неправильно було б припускати, що давні легенди і нещодавні повідомлення ґрунтуються на чомусь реальному? Але, відчувши сумнів, я відчув і сором за те, що породили його чудернацькі вигадки у химерному листі Генрі Ейкелі.

Врешті-решт, я відповів на листа Ейкелі у тоні дружньої зацікавленості та попросив його повідомити додаткові подробиці. Відповідь прийшла майже одразу, а у конверті, як він і обіцяв, було кілька світлин, на яких були зафіксовані сюжети та предмети, що ілюстрували його розповідь. Щойно глянувши на світлини з конверта, я відчув дивний страх і причетність до чогось забороненого, адже, попри нечіткість зображеного на більшості з них, випромінювали вони диявольську силу, яка посилювалася незаперечною справжністю знімків. Вони встановлювали прямий візуальний зв’язок із тим, що було на них зображено, уособлювали процес безсторонньої передачі інформації без спотворення, похибок і упередженості.

Що більше я роздивлявся фотографії, то більше переконувався, що моє серйозне ставлення до Ейкелі було цілком виправданим. Поза сумнівом, ці зображення слугували переконливим доказом того, що на вермонтських пагорбах існує явище, що виходить далеко за межі наших звичайних знань і уявлень. А найгірше — там були сліди. Знімок робили, коли яскраве сонце кинуло промінь на пляму грязюки десь на пустельній вершині. Навіть побіжного погляду було достатньо, аби переконатися, що це не дешева фальсифікація, адже чітко окреслені камінці й травинки у полі зору давали реальне уявлення про масштаб і виключали можливість якогось вигадливого монтажу. Я назвав світлину «відбиток ноги», хоча точнішою назвою було б «відбиток кігтя». Навіть зараз я навряд чи опишу його інакше, ніж як відразливо подібний до крабового, до того ж не зовсім було зрозуміло, куди саме він спрямований. Це був не дуже глибокий чи свіжий відбиток, не більший за ногу пересічного чоловіка. З центральної частини у протилежних напрямках розходились шпичасті клешні — їх призначення було незрозумілим, якщо цей орган призначався саме для пересування.