Іван Сенченко: Діамантовий берег

Переповівши це, Женька обернувся до приятелів і спитав жагуче:

— Це правда, хлопці, еге?! А яке воно: таке м’ясо, як м’ясо?

І був дуже вдоволений, почувши, що гарне, як мед!

Але це для хлопців уже не було новиною. Не смажені жабенята, а далека мандрівка захопила їхню уяву, і Куприк спитав у Женьки дуже нетерпляче і водночас з солодкою надією:

— А коли? Швидко? Може, сьогодні уже й рушимо?

— От цього я й не знаю — сказав Женька спочатку розважливо, потім гаряче додав: — Мабуть, швидко, бо сильно батько за тих собак, що ми ганяємо, говорили.

Женьці теж хотілося, щоб похід відбувся якомога швидше, бо і в нього була причина. Десять хвилин тому, коли мати сказала: «Женько, однеси пійло теляті», він бовкнув у відповідь: «Усе Женько та Женько! Самі однесіть!» І хотів з двору, а мати його за руку… Добре, що Женьчина мати управлялася віником, а не тринчиком, як Куприків батько…

По всьому цьому настала пауза, і, як вона скінчилася, Пилип сказав:

— Ну, що ж, все це треба розузнати.

Він схопився на ноги, глибше засунув у кишеню крильце зозулястої курки, поправив біля пояса свого археологічного ножа і рушив до школи. За ним — Хома, за Хомою — Женька і Тимофій.

«У кожного своє лихо» — казав Шевченко. Було своє лихо і в молодого вчителя Григорія Савича.

Григорій Савич любив читати книги, ходити в кіно, в театр, а ще кохався в самодіяльності й найохочіше виступав на сцені в ролі Мартина Борулі з п’єси Тобілевича «Мартин Боруля».

Він дістав астрономічну трубу, сам дивився вночі на місяць і зорі і учням показував; поважав столярську й слюсарську справи і у вільний час ремонтував з старшими учнями парти, стільці, віконні рами. Частенько зазирав до колгоспних вагів, вправлявся сам з парубками на жим. І так далеко пішов у цих вправах, що однією рукою піднімав над головою двопудову гирю.

Спав він літо й зиму з відчиненим вікном; щодня, при всякій погоді, виходив до колодязя, вмивався і обливався по пояс холодною водою.

Був гострий на язик і з хлопцями своїх класів не був запанібрата, так що не один з них умивався жарким потом, пріючи з крейдою біля класної дошки. Не потурав він також і дівчатам. Коли на уроці заходив у клас, то хлопці і дівчата сиділи так, неначе їх і не було, а надто як брав у руки журнал і починав гуляти очима по стовпчику прізвищ.

Ще під Новий рік квартирна хазяйка Соломонида Онисофорівна натякнула Григорію Савичу, що він надто довго парубкує, що й шукати жінки далеко не треба, бо вона живе з ним під однією стріхою, зітхає по ньому і звати її не так, як інших дівчат у колгоспі: Мариною, Катрею, Оксаною, а Ієреміадою.

Такого імені немає в жодному покажчику жіночих імен. Соломонида Онисофорівна сама його вигадала — звучне ж яке! А вона кохалася в усьому звучному, як в музиці. Справжнє ім’я Соломониди Онисофорівни було Соломія Онисівна — ім’я буденне, сіреньке. А бачите, що вона з нього зробила!

На її переконання ім’я Ієреміада достойно поповнювало колекцію звучних імен. Що ж до дівчини, котра носила це ім’я, то про неї можна сказати таке: вона була вродлива, мала дев’ятнадцять років, училася в Харківському технікумі кулінарної справи і була закохала, як сама казала, в одного студента. Студента звали Коля.

Учитель Григорій Савич теж був закоханий. В Ієреміаду. І носив у серці рану від неподіленого кохання. Вночі він зітхав, довго перекидався; від цього холодне повітря з одчиненого вікна забивалося йому під ковдру; щоб не задубіти, Григорій Савич закутувався. І зігрівався. Від тепла йому набігали дрімки на очі, він засинав і спав до ранку молодим і міцним сном.

Григорій Савич слухав і не слухав патякання квартирної хазяйки. Але як почали вже лічити дні, коли Ієреміада повернеться з Харкова, все змінилося. Сердечна рана Григорія Савича защеміла, він зажурився. І все частіше можна було помітити, як рубанок, котрим він так вміло орудував, застигав нерухомо на кленовому верстаку.

Одного разу Григорій Савич сказав собі: «Піду гляну на план цього місяця, що там мені належить зробити?» Цей план Григорій Савич опрацював ще напровесні. Тоді з’явилися перші блакитні проліски і сон трава — квіти близького щастя. Їм поети присвячують вірші, а підлітки дівчата збирають їх у букети. Григорій Савич віршів не вмів писати і першому проліску присвятив свій план літньої подорожі з учнями. Тепер він і ухопився за цей план.

Отже й виходило: в той день, як Ієреміада ступить своїми легкими ногами на поріг батьківської хати, Григорій Савич з хлопцями вже буде далеко.