Іван Сенченко: Діамантовий берег

І тепер справа почала наближатися до того ж самого кінця. Батько згріб Пилипа в руки і, зиркаючи на нього так, що в Пилипа і душа в п’ятки ввігналась, спитав:

— Кажи, у кого покрав?

Пилип зіскулився, став маленьким, але все одно дух протесту ще не був приборканий у ньому, і він промовив так само блискаючи своїми чорними красивими очима:

— Украв! Еге, чого там украв! Я нічого не крав…

— Брешеш, сучий сину — одповів шофер і, як держав Пилипа: за плечі, так і підняв його вгору на рівень своїх очей. Тоді вп’явся Пилипові у вічі своїми очима. Бідолашний Пилип завис, як курча в пазурах шуліки. Та не здається — сльози котяться, а сам каже:

— А чого ви такі! Як що, так зразу і «брешеш»! А я й не брешу!

— Не брешеш?! — вкрай здивувався шофер — А це ж що таке? — Він поставив Пилипа на землю і показав пальцем на сковорідку.

Пилип відповів:

— Я не хотів нікому розказувати, а коли ви кажете, то розкажу. Всю правду!

І розказав.

Краще б він був її не розказував!

Бо Пилипові, його батькові і Хомі що?! Вони ж люди без старих пересудів. А баба Текля прийшла у новий світ з старого світу з великим вантажем. Як почула вона Пилипові зізнання, то їй одразу стало млосно, почала хреститися, примовляти:

— Свят, свят! О боже мій, о господи! — і як стояла, так і сіла на табуретку. Тоді до свого сина, а Пилипового батька: — Ой синочку, як же ж мені негарно. Ой, водиці…

Той кинувся до колодязя по воду, а Пилип, глянувши на Хому, рушив від кабиці. Спочатку вони йшли тихенько, майже навшпиньках, але чим далі від місця події, тим швидше, а як уже видибали з двору на вулицю, то чкурнули так, що тільки пилок заклубочився услід за ними.

Біля ковбані вони побачили зажуреного Тимофія. Він сидів, поклавши голову на підібрані коліна, і сумно дивився на комашину, що тягла гусінь і не могла перевалитися через тонюсіньку травинку. У Тимофія було своє горе. Батькову бритвочку «Мефісто» він сьогодні подарував сусідському Володьці, бо був щедрий і любив дарувати; сусідський Володька, хоч і здоровий уже, замість олівця, застругав собі пальця; в справу втрутилися спочатку Володьчина мати, потім Тимофіїв батько. І Тимофій, стежачи за мурашкою, переживав тепер ці недавні, ще свіжі події.

Хлопці присіли біля нього, і Пилип поцікавився:

— Знову комусь щось подарував?

— Еге — зітхнув Тимофій — Володьці батькову бритвочку «Мефісто»…

В цей час за спиною у них зашелестіли кущі, з кущів вийшов Куприк. Куприк все життя мріяв стати матросом, але що був маленького зросту, то вдавався до всіх хитрощів, щоб підрости. Він хапав себе руками за голову і намагався підтягти своє тіло вгору. А це додумався ось до чого. Куприкові батьки зарізали свиню; зайве м’ясо, як водиться, вирішили розпродати сусідам і, щоб було чим важити, позичили в Олиної матері пружинні терези — безмін [1] Безмін — ручна важільна або пружинна вага, кантар. . Безмін дуже сподобався Куприкові; він прикріпив його до скоби, вбитої в сволок, накинув на гачок безміна петельочку, ухопився зубами за петельку і почав підтягатися вгору і вниз. Це він робив для того, щоб видовжилося тіло. Пружина, однак, не витримала експерименту, розтяглася. На сцену наскочив Куприків батько.

Тепер Куприк ішов, раз у раз обсмикуючи труси, щоб вони не так щільно приставали до тіла і не терлися об шовкову Куприкову шкіру.

— Ось і Куприк! — обізвався бадьоро Пилип — Сідай з нами.

Куприк охоче б присів біля приятелів, але завагався і відповів тихо:

— Нічого, я й постою.

Сиділи, хто міг, стояли, хто не міг. Мовчали, і кожен думав своє. Найцікавіші думки були в Пилипа. «Ох же ж і дурний я, що на голубенят звернув — мовчазно вигукнув він — Якби сказав, що це дикі куріп’ята, тоді б нічого й не було б. Ех, коли б же мені був той розум, що тепер!»

Пилип поділився своїми думками з Хомою. Хома скрикнув:

— Або дикі перепеленята! — І сам захопився перспективами, які відкривалися перед ними. Адже ще були дикі горобенята, дикі каченята, пташепята горлиць, галченята…

— Вдруге так і скажемо: це дикі горобенята або каченята…

Хома розійшовся і збирався згадати ще чимало пташенят різних порід, але не встиг. Бо саме в цей час примчав Женька з слідами мокрого материного віника на спині і, ще не добігаючи до приятелів, закричав:

— Ура! Новина, хлопці! Григорій Савич збирає екскурсію. Чесне слово! Я сам чув. Стоять біля хвіртки з моїм батьком, говорять: «Як отак вони без діла ганяють собак на вулиці, то краще їх спорядити у далеку мандрівку; хай світу побачать, а то зовсім зледащіють». А тоді кажуть: «До чого дійшло, що он Пилип з Хомою уже жабенят смажити почали…»