Джоанна Ягелло - Тирамісу з полуницями

— А я взагалі про нього не думаю. І знаєш, що? Це б його найдужче розлютило. Якби він знав, що я взагалі про нього не думаю.

Наталія хвилювалася. От-от мав прийти батько. Вона не розуміла, чому почувається так ніяково. Здається, було б краще, якби він узагалі не звертав на неї увагу. Принаймні дав би їй спокій. А тепер він до всього доскіпуватиметься, Наталія це просто відчувала.

Пролунав дзвінок у двері. Дівчина залишилася у своїй кімнаті, причаїлася.

— Наталіє! — почулося за мить.

Так, наче не можна було прийти до неї, постукати у двері кімнати. «Батьки гукають дітей так, як кличуть собак», — спало їй на думку. Саме так. Глянула на себе в дзеркало. Наталія зробила все, щоб добре виглядати, нафарбувалася, на щоки поклала рум'яна, на губи — ніжного відтінку помаду. Гарно зачесалася. Одягла джинси й квітчасту блузку. Дівчина не хотіла, щоб батько подумав — варто йому було піти, як донька й дружина впали в розпач. Принаймні не вона. Бо мати й справді без батька перетворилася на власну тінь.

Попленталася до вітальні. Побачила матір — і їй відразу зробилося недобре. Якщо вона, Наталія, намагалася виглядати якомога краще, то мати вдалася до цілковито протилежної стратегії. Вона виглядала, наче хіпстер, а на думку Наталії, не було нічого гіршого, ніж жінка за сорок, переодягнена хіпстером. Може, мама занадто перейнялася словами доньки, мовляв, одягається як стара баба, і вирішила обрати молодіжний стиль? Важко було уявити собі щось гірше. Мати нап'яла на себе якийсь сірий лантух, який прикидався светром. Вузька горловина й широкий тулуб. Вона скидалася на амебу. Ноги обтягували чорні легінси. Воно б ще нічого, якби до цього мати не вирядилася в товсті вовняні шкарпетки до колін із білим мереживом. Кошмар якийсь! І крокси. Наталія сама носила таке, та ніде правди діти — на матері вони виглядали зле, зокрема ще й тому, що були ядучо-зеленого кольору. Мати, мабуть, сказала б, що вони веселенькі, та насправді крокси виглядали жалюгідно, як і все її вбрання.

«Господи, — подумала Наталія. — Це дійсно жах. Мені соромно за матір перед батьком. Жахіття, бо ми ж не на демонстрації моди. І все-таки багато важить, як людина виглядає. Хіба можна комфортно почуватися в такому одязі?»

Побачивши доньку, батько розтягнув вуста в посмішці.

— Ну ти й виросла! Вибуяла!

— Вона вже не росте, Мареку. Зате схудла.

— Схудла? А чому?

— Бо сидить на дієті, — квапливо повідомила мати, неначе батько щойно повернувся з іншого континенту, і тепер треба було притьма розповідати йому про все, що діялося протягом останніх місяців.

— Здається, це природно в її віці? — знову всміхнувся батько.

— Так, тату, це дуже природно. Адже кожна дівчина хоче гарно виглядати, правда?

Ах, їй так кортіло сказати, що інакше станеться те, що трапилося з її родиною, але вона промовчала.

— Я чув, донечко, що ти маєш проблеми в школі, тому й прийшов.

«Донечко» — теж іще! Із батькових вуст це слово пролунало, як образа. Наталія почувалася так, ніби їй дали ляпаса. «Донечко». Не бачив її від жовтня, а тепер «донечкою» називає... І вона не втрималася.

— Певне, треба було одиницю отримати, щоб ти прийшов!

— Наталіє! — вигукнула мати. — Що ти таке кажеш!

— Було б чудово, якби ти бодай кілька хвилин помовчала, мамо. Маємо, що маємо, і час нам це зрозуміти Точніше, вам, бо я все зрозуміла вже давно. Одиниця за семестр з одного предмету. Це не трагедія, тату, особливо, якщо зважити на те, що інші три я виправила. У цій школі важко, дуже високий рівень. Якби ти зволив бодай раз до мене подзвонити й запитати, то я б тобі розповіла. Та, мабуть, такої потреби ти не відчуваєш. Тому повторю ще раз: одиниця з одного предмету — не трагедія. Тим більше, що вчителька латини поставила одиниці шістьом особам. Вона вважає, що краще нас так налякати, щоб усі взялися до праці. Трагедія в іншому. Трагедія — це те, що тобі на мене начхати! Просто начхати! А це означає, що так було завжди. Адже це не змінюється. Отож усе моє дитинство було брехнею, витвором уяви! Зрозумів? А позаяк ти прийшов сюди, щоб обміркувати подальші кроки, дозволь мені тобі їх показати. По-перше, одиницю я виправлю, не хвилюйся. По-друге, більше не приходь. Як бачиш, ми собі даємо раду й без тебе.

Запала мовчанка. Мати й батько сиділи непорушно й мовчали. Батько кахикнув.

— Узагалі Аліція... — хрипко проказав він, — теж уважає, що ми повинні бачитися частіше. Може, ти б якось прийшла до нас. Вона пече дуже смачний сирник. А ти ж його любиш...