Джоанна Ягелло - Тирамісу з полуницями

— До речі... — кашлянула вона. — За листопад... ти мені... — і ковтнула слину. Ніби й заробила ці гроші, та розмовляти про них якось нелегко.

— Почекай, я подивлюся, що можна зробити. Скільки грошей у касі?

Лінка розсердилася. Адже вони домовлялися!

Рута полічила купюри.

— Так отож, — мовила вона, тяжко зітхнувши. — Можеш узяти собі триста. Решта буде, як щось з'явиться в касі. Просто більше немає. Нині треба було розрахуватися за продукти...

— Але це лише половина... А коли я отримаю всі гроші? Бо мені теж треба купити подарунки і...

— Я ж тобі сказала, що грошей немає! — роздратовано кинула Рута. — Так що ти маєш бути зацікавленою в цьому кейтерингу. Будуть бабки в касі, будуть і в твоїй кишені.

Лінка розлютилася. Вона б із задоволенням розвернулася й подалася, куди очі світять, але справи це не вирішувало. Вона ж повинна отримати свої гроші. Інакше можна забути про подарунки й про поїздку... Адже жодної угоди вона з Рутою не підписувала. Узяла три папірці з Рутиних рук і сховала до гаманця.

— Гаразд, — мовила вона. — То коли треба готувати того оселедця?

— Усе має бути готове вісімнадцятого грудня, тоді фірма відзначає святвечір. Зустрінемося напередодні. Я куплю продукти, мені потрібні тільки робочі руки. Ага, і ще стосовно сьогоднішнього дня...

— Сьогоднішнього дня?

— Так. Ти ж на роботу прийшла? Чи ні?

— Ну, так.

— От і добре. Буде цей вернісаж, за півгодини. Треба налити вино, порозкладати тістечка. Я трохи побуду, а тоді вшиваюся. Залишишся з гостями, а тоді прибереш.

— До котрої це триватиме?

— Сподіваймося, що не дуже довго. Якщо засидяться, доведеться їх тактовно попрохати. Але ж ми однаково працюємо до десятої, а вернісаж о дев'ятнадцятій. Гадаю, трьох годин їм буде досить.

І тоді двері кафе відчинилися, і до приміщення увійшов не хто інший, як... Лукаш. Спершу Лінка його не впізнала, він мав дуже елегантний вигляд. Убраний був у джинси, білу сорочку й жилет. Побачивши Лінку, здивувався.

— Лінка! Що ти тут робиш?

— То ви знайомі? — Рутині очі аж округлилися від здивування.

— Ну, так... — пояснила Лінка. — Лукаш допомагав у саду пані Антонія.

— Ну, то я вже й не дивуюся, бо й ми познайомилися завдяки панові Антонію.

— Я й не знала, що ти фотографуєш! — вигукнула Лінка.

— Усе сталося випадково. Я собі просто клацав у садах, а тоді виявилося, що фотки непогані. Друзі мене переконували організувати виставку, от я й шукав якесь підходяще місце. Я часом заходжу до пані Стасі й пана Антонія, щоб трохи допомогти в саду, і якось так сталося, що показав їм фотографії, а вони сказали, що знають таке приємне кафе... А ти що тут робиш?

— Працюю, — відповіла Лінка. — Теж завдяки панові Антонію. Але про твою виставку він мені не говорив.

— Може, забув. Знаєш, вік такий...

— Авжеж. Що ж, вітаю.

Лінка сама не знала, але чомусь її все це не радувало. Адже вона мала б щиро за нього порадіти, але... отож-бо й воно. Дівчина не могла позбутися впевненості, що це вона давно займається фотографією, що це її фотографії мали б тут висіти, а не цього хлопця, який ніколи серйозно не фотографував, і хіба що випадково сфоткав якісь квіточки, бджілок... Не кажучи вже про те, що фотографії були так собі. А може, це вона на цьому не розуміється? Може, це просто заздрість?

— Вітаю, — повторила Лінка й пішла на кухню. Треба було перевірити, чи досить у них келихів для вина.

Було вже десять по сьомій, і в кафе зібрався гурт гостей. Це явно були Лукашеві друзі, але вона їх не знала. Лінці здалося, що вона впізнала одну дівчину, з якою розмовляла, коли писала статтю до «Випускника», проте не була переконана. Дівчина її не впізнала, може, це все-таки не вона. Усі роздивлялися фотографії, жартували, вітали Лукаша. Хтось приніс йому квіти, а якась подружка подарувала навіть плюшевого ведмедика. Він весь час усміхався і явно був щасливим. Тим часом Лінка полірувала келихи. Рута навчила її, як має виглядати посуд, у якому подають вино або інші напої. Ідеально прозорий. Лінка дуже старалася, бо принаймні вона вміла це робити. Але Рута однаково не була нею задоволена.

— Поквапся, — просичала вона. — Гості чекають.

— Ти ж сама казала...

— Звісно. Я казала тобі ретельно витирати келихи. Але ретельно — не означає, що це треба робити зі швидкістю слимака. Давай-но швидше!

Лінка проковтнула сльози. Тепер вона ніяк не могла збагнути, чому раніше любила Руту. Або вона була сліпою, або ж Рута почала ставитися до неї інакше. От і тепер майже видерла їй з рук тацю з келихами й подалася до залу. Лінка витирала наступні. Почувся Рутин голос: