Жанна Браун - Зорчина пісня

Сашкова сміливість дивувала й захоплювала її. А Микола Іванович тільки всміхається, неначе йому до душі Сашкова палкість.

«Крага показав би Сашкові, якби той посмів з ним отак говорити»,— раптом подумала Зорка й поглянула на старшого вихователя.

Кузьмін стояв осторонь, мовчки, засунувши обидві долоні за пояс, здивовано звівши брови.

— Миколо Івановичу, виходить, ми — утриманці?!

— Ми — діти,— поважно сказала Наталя.

Галка примружила очі і, наслідуючи тоненький Наталчин голос, проспівала:

Петрусь підхопився, став поруч Сашка, розітнув повітря долонею.

— Я згоден із Сашком! Чи звернення нас не стосується?

— А що ти пропонуєш робити? — запитала Віра Іванівна.

Петрусь розгублено глянув на неї, почухав за вухом, розмірковуючи, і рішуче заявив:

— По дванадцять годин на добу працювати. Для фронту!

— Правильно. Згоден. А школа? — запитав Микола Іванович.

— Учитися ніколи не пізно!

Діти підтримали Петруся схвальним гомоном. Петрусь позирав на дітей хитрувато й дещо зверхньо: докумекали? Де, мовляв, вам, лопухам, самим додуматись!

— Війна, а ми прикметники повинні зубрити. Немає дурнів! — висловила загальну думку Галка.— Це ж збожеволіти треба, скільки часу марнувати на уроки... Німці пруть і пруть, а ми сидітимемо собі за партами, наче до війни нам байдуже!

— Навіщо прикметники? Танки, наприклад, можна створювати. Або новий тип літака,— підказав Микола Іванович і гмукнув.

Петрусь обурився:

— Вам смішно... ви й воювали і... ну, загалом, багато що вже зробили в житті. Хай ми не вміємо робити танки, але ж щось інше, потрібне, зможемо.

Микола Іванович кивнув.

— Звичайно. Поряд з нами колгосп «Кзил-аскер», там дуже потрібна була б ваша допомога. Але перш за все ви повинні вчитися, розумієте? Вчитися!

— Та що ви, Миколо Івановичу... школа та школа... А якщо душа палає! Невже не розумієте?!

— Заєць! — не стримавшись, урвав Петруся Кузьмін.— Забув, з ким розмовляєш?!

— Я нічого не забув,— гнівно відказав Петрусь і сів. Щоки і шия в нього почервоніли.

Запала ніякова тиша, і в цій тиші якось особливо спокійно пролунав голос Анки Чистової:

— Навіщо ж тоді ви звернення нам читали? Хіба ми не зможемо, не шкодуючи ні сил, ні здоров'я, працювати й навчатися?

— Ну, це ти занадто! — обізвався хтось несміло.

І тут же схопилася з місця Галка Ляхова.

— Ти чому, Чистова, за інших розписуєшся?

— Мовчи,— спробувала втримати її Зорка.

— Чому це я повинна мовчати? Що, мене вже позбавлено права голосу? Працювати зараз треба, вчитися ми ще встигнемо.

— Правильно! — підхопив Генько.

— Ляхова! Припини демагогію! — Кузьмін ступив крок до Галки, але Микола Іванович заспокійливо підніс руку вгору.

— Стривайте, Степане Федоровичу, розв'язується важливе питання. Нехай говорять.

— Нумо, Лях, не бійся! — підохотив Галку Петрусь.

— А я й не боюся! Я ніякої роботи не боюся. Я для фронту що завгодно зроблю, але ще й учитися на додачу не згодна. І край! Не той час! Схопиш «погано» — знову в калоші сидіти? Анці що, вона й так відмінниця, для неї, хоч працюй — не працюй, байдуже. А я ось по саме горло маю ваших калош!

Останні Галчині слова потонули в загальному реготі.

Зорка схилилася до Анки:

— Чому вони сміються?

— У нас газета виходила; хто схопить «погано», того в калоші малювали або верхи на ракові... Галка з калош не вилазила.

— Що, Лях, силоньки бракує? — сміючись, запитав Сашко.

— Не твій клопіт! — самолюбно відповіла Галка.

— Як це «не твій клопіт»? А чий же це клопіт? Хлопці, дівчата, це наш клопіт чи не наш?

— Наш! — залементували діти.

Анка Чистова звелася, поправила косинку, підійшла до Галки.

— Ну, то ось, із навчання я беру Ляхову на буксир! Коли вона схопить «погано», саджайте мене разом з нею в калошу!

— Правильно, Чистова, молодець!

— Знаєш що, Чистова? — остаточно розізлилася Галка.— Гадаєш, тільки в твоїй голові мозок, а в інших тирса? Гадаєш, тільки ти така свідома? Я, коли захочу, не гірше за тебе працювати і вчитися буду. Затямила?

І сіла, ні на кого й не глянувши.

Петрусь підхопився, почав гатити кулаком по столі.

— Хлопці, голосуємо резолюцію?

— А навіщо голосувати? Всі «за»!

— Оце-то по-нашому, по-військовому! — схвально прогув Кузьмін.— Чуєте, Миколо Івановичу?

Микола Іванович не відповів. Якусь мить він стояв, схиливши сиву голову, потім поважно, без тіні усмішки подивився в очікуючі очі дитбудинківців.