Жанна Браун - Зорчина пісня

Машина пригальмувала. Рахія та Бабатай залізли в кузов. Жінки засміялися. Одна, молодша, з темним широким лицем, гукнула:

— Гей, Бабатаю, дівок багато, не помилися!

Дівчатка засміялися. Бабатай почервонів і сів Анці на ногу.

Мимо промайнули глинобитні будинки. Шпилясті юрти. Щільна стіна акації, що відокремлювала тином селище од степу. Аж на околиці, під корявою аличею стояв верблюд із перехнябленим набік, облізлим горбом і ліниво ремигав, розмірено рухаючи м'якою роздвоєною губою.

Почався безкраїй, похмурий степ, укритий білястими лисинами солончаків, острівцями полину, брудно-зеленого типчака та обрідними сухими чагарниками білого саксаулу.

Сонце підбивалося чимраз вище, сушило степ. У незрушному, гіркуватому полиновому повітрі дзвеніли коники. Здивовано кричала якась птаха: «Хто? Хто?»

Зорка сонливо дивилася в порожнє зеленаве небо, впіввуха дослухаючись балачок.

Нінка Лапіна розповідала Рахії:

— Ми йшли дорогою, а вони я-ак налетять та з кулеметів прямо по нас, прямо по нас...

— Ой-бой,— тихенько шепотіла Рахія.

— А он Коля-Ваня і Вірванна! — радісно загукала гострозора Галка.

Машина зупинилася біля втрамбованого майданчика край величезного біло-зеленого поля. Зорка перелізла через борт, намацала ногами колесо й зістрибнула на м'яку, вкриту пилом землю. Слідом за нею стрибали й інші дівчатка. Хлопці почали будити Генька, але він не прокидався і тільки бурмотів невдоволено й сварливо.

— Йому тепер хоч гарматою гати — не розбудиш! — Петрусь махнув рукою і зіскочив на шлях.

— Невже не розбудиш? — лукаво перепитала Галка, кинувши хитрий погляд на довготелесого Петруся, і полізла в кузов, де, підібгавши ноги, солодко сопів Генько. Хлопці розступилися. Галка нахилилася й сказала трагічним шепотом:

— Чортяки, весь хліб ум'яли, а де ж Генькова пайка?

Генько прокинувся миттю. Перескочив через борт і, позираючи навколо сонними, безтямними очима, заволав:

— Хто мою пайку зжер?

Діти од сміху попадали на землю.

— Ото ненажера ластатий, — спересердя сказав Петрусь,— як на роботу, не докличешся...

Навіть Кузьмін не витерпів і теж зареготав.

На майданчику стояли ваги, лежали купи плетених кошелів і купа складеного брезенту. А далі, скільки сягає зір, тяглися до обрію рівні ряди бавовника. Червонясто-зелені кущі, а на них коричневі коробочки з білими ватяними кучерями.

— Тю-ю,— розчаровано сказала Галка.— Я гадала — бавовна... а це просто вата... Теж мені — бойове завдання! Ось якби хліб збирати...

— Вата? — перепитав Микола Іванович і обернувшися помахав рукою у бік шляху.— Дивіться, що таке ця вата!

Уздовж поля були встановлені саморобні барвисті плакати. Сашко Дмитрієв закріплював кожен лист на жердині цвяхами, щоб не зірвав вітер.

«Бавовна — це тисячі метрів тканини»,— а під написом намальовано бійця з гвинтівкою.

«Бавовна — це мило, стеарин, гліцерин!»

«Бавовна — це штучний шовк для парашутів!» — І десятки парашутистів опускаються на голови німців, які щодуху тікають.

«Бавовна — це вибухові речовини, порох!»

«Пам'ятай: збираючи бавовну, ти робиш набої, снаряди, бомби!»

— Оце так! — сказав Генько.— А подивишся — звичайна собі вата...

— Даєш бавовну! — вигукнула Галка. — Бий фашистських гадів!

Віра Іванівна роздала плетені кошики. Загін хлопців вирушив на інший край поля. Микола Іванович оголосив: загонові, який збере більше бавовни, буде надано звання «Смерть фашизму!», і хлопці, заздалегідь упевнені в своїй перемозі, марширували на свою ділянку з піснею:

Рахія, ніби човник, снувала поміж рядами від однієї дівчини до іншої, терпляче показуючи, як ліпше й швидше вибирати бавовну з коробочок. Коли пелена була повна, витрушувала бавовну в кошіль, а потім несла її до майданчика біля вагів. Гірка бавовни на майданчику зростала, дівчатка одна за одною висипали повні кошелі й бігом верталися на поле.

Прийшов од хлопців Кузьмін, пошукав виховательку, але вона була далеко. Перед очі йому потрапила Анка Чистова.

— Ви записуєте, скільки зібрали кошелів?

— Ні... а що?

Кузьмін не відповів. Витягнув з кишені галіфе записник, вирвав аркушик.

— Наталю Доможир! — покликав він.

Наталя кинула кошіль на півдорозі й підбігла до Кузьміна.

— Ось тобі папір і олівець. Сідай тут і записуй, хто скільки збере кошелів.

— Наталя найстарша,— почала була Анка, та Кузьмін не дав їй висловитися до кінця.