Жанна Браун - Зорчина пісня

— Е-е! — раптом гнівно сказала Рахія.— Порожню голову дурні очі прикрашають, дурні вуста порожніми словами сиплють!

— Ти чого? — сторопіла Зорка, розгублено блимаючи очима.

Але Рахія, не відповідаючи, обернулася й пішла до воріт.

Слідом за нею потягнулися місцеві, неприязно озираючись на дитбудинківців.

— Рахіє! — покликав Микола Іванович.

Рахія зупинилася, постояла хвилинку, ніби розмірковуючи, потім обернулася до Миколи Івановича. За її спиною, незалежно заклавши руки в кишені, стояли Арсен і Бабатай.

— Ходи до нас, Рахіє,— знову покликав Микола Іванович.

У Зорки аж у носі закрутило від заздрощів та образи.

— Подумаєш,— промимрила вона, ревниво копилячи губи,— теж знайшлася принцеса на горошині... То одне, то інше...

Рахія ступила вперед.

— Якщо один баранчук хворий, навіщо всю отару різати? Очі є? Дивитися треба! Справедливо треба!

Микола Іванович кашлянув у кулак і сердито глянув на своїх.

— То що, друзі любі, дістали? Соромно? Мені на вашому місці теж було б соромно... Будницька, ти щось сказала чи мені вчулося? Кажи голосніше, не соромся, тут усі свої.

Зорка похнюпила голову. Вона вважала, що нічого поганого не зробила, і водночас чомусь почувалася винною.

— Чому ж ти мовчиш, Зорко? Чи ти вважаєш за правильне на «ласкаво просимо» відповісти кулаком у зуби?

— Ми не хотіли, воно само так вийшло... — сказала Зорка, не підводячи голови.

— Авжеж! — підтримала її Галка.— Ми що, Миколо Івановичу, ми такі: нас не чіпай — і ми не зачепимо!

— Хіба?! — здивувався Микола Іванович.— А то я вас не знаю, безневинні овечки...

Діти зніяковіло засміялися. На обличчях місцевих теж заграли усмішки.

— Ее-е, що там казати, таксире, усе добре навпіл,— сказала Рахія. Вона підійшла до Зорки й простягнула руку.— В нас кажуть: «Як сто чоловік знати на обличчя, то краще одного на ім'я». Тебе звати Зорка, мене Рахія, давай тепер знайомитися будемо. Ей, Бабатаю, Арсене, ходіть сюди, ви в нас теж... безневинні овечки!

По обіді час минув у господарських турботах.

Поки Сашко й Петрусь розпалювали величезний казан у мазанці на задвірку й нашвидкуруч пристосовували мазанку під лазню, Віра Іванівна з дівчатами затіяли генеральне прибирання.

З району привезли на двох вантажних машинах вузькі залізні ліжка, схожу на величезну шафу дезинфекційну камеру, або, попросту кажучи, «вошобийку», й фанерні, пофарбовані сірою олійною фарбою тумбочки.

Дезкамеру встановили за мазанкою. Тут верховодила Анка Чистова. Хлопці зносили сюди ковдри, білизну, матраци, подушки, одяг. Анка по-господарськи лічила речі, записувала в зошиті й направляла у «вошобийку».

Дівчата мили вікна. Цеглою драїли дерев'яну непофарбовану підлогу. Розставляли в спальнях змащені гасом ліжка й тумбочки.

Ударна бригада Галки Ляхової давала лад на подвір'ї. Віра Іванівна, Зорка, Рахія та Наталя чепурили їдальню. Рахія принесла з дому пишний фікус з широкими, неначе вирізаними із блискучої зеленої шкіри листками й маленький горщик журавцю. Фікус поставили на ослінчик у кутку їдальні, журавець — на вікно. На простінках між вікнами повісили гасла. Довгі дерев'яні столи замість скатерок накрили сніжно-білими простирадлами.

З роздавального вікна, що сполучало кухню з їдальнею, линула весела українська пісня. Смачно пахло вареною картоплею. Маря готувала урочисту вечерю.

Зорка викрутила ганчірку, струсила її і розстелила на порозі.

— Нехай ноги добре витирають!

У вікно зазирнула розпатлана весела Галка.

— Гей, мадами, лазня готова, запрошуємо митися.

Біля мазанки вже скрекотав машинкою місцевий перукар.

Увечері, пострижені, помиті, в чистому одязі, зібралися дитбудинківці в їдальні на врочисту вечерю.

Надворі дув холодний вітер. Небо було темне й низьке. А в їдальні гоготіла полум'ям кругла залізна грубка, було гамірно й весело.

Галка вмостилася на лавці впівоберта до грубки, обіперлася на лікоть і втупилась у вогонь. Світла не запалювали, звикли за дорогу до вагонного каганця, а від грубки світло було навіть яскравіше.

У напівтемряві їдальні святково біліли марлеві косинки на головах у дівчаток.

Зорка втиснулася поміж Галкою й Анкою. Обстрижена голова від незвички мерзла. Зорка пощулилась, звела комір байкового плаття і притулилася плечем до Анки. Навпроти Зорки поруч Нінки сиділа засмучена Рахія. Ніяк не могла заспокоїтися, навіщо дівчат постригли.