Жанна Браун - Зорчина пісня

— Зорко, тьху на тебе! Чого ти? — запитала Галка, яка прибігла пізніше за всіх.

— Я знаю, це вона через Даринку,— пропищала Ніна. Гостре личко її жалісливо скривилося, здавалося, вона теж ось-ось заплаче.

— Марю! — збентежено покликала Наталка.— Марю!

— Зорко, та плюнь ти на цього Крагу! — зло сказала Галка.

— Марю! Та де ж вона?!! — надривалася Наталка.

— Та ось же я,— важко дихаючи, озвалася Маря десь ізнизу.

Дівчатка розступилися.

Маря вибралася з-під нар, тягнучи за собою клунок з білизною.

— Що тут у вас скоїлося? — запитала вона, поправляючи косинку, що сповзла з голови.

— Зорка плаче!

— Крага сказав, що з Даринкою погано!

— Та ні, він сказав, що Зорка винна!— перебиваючи одна одну, загомоніли дівчатка.

— А вона не винна!

— Ні, винна! — втрутилася Наталка.— Бо мовчала.

— То й що ж, як мовчала?

— Не можна про хвору мовчати!

— Та годі тобі! Не можна мовчати... А якщо вона слово дала?

— Ану цить! — різко сказала Маря. Вона насильно відірвала Зорку від Анки й повернула до себе.— Цить! Кому кажу?! Знайшла час рюми розпускати!

Зорка перестала плакати й лише судорожно зітхала.

— Дурне дівча,— виказувала Маря, витираючи фартухом зарюмане Зорчине обличчя.— Не годиться завчасно живе хоронити... Одужає Даринка й до нас приїде.

— Авжеж,— підтримала Марю Галка,— мало що Крага збреше.

— Дивіться, он попрямував до станції і не кульгає зовсім,— простодушно пропищала Ніна.

— А чому б то він кульгав? Адже фронт — о-он де зостався! — ущипливо зауважила Галка.

Наталка обурилася.

— Як вам не соромно! Степан Федорович не винен, що в нього нога хвора! І ти, Галко, теж...

— Сором не дим, очей не виїсть! — Галка пустотливо зареготала й поплескала Зорку по плечі.— Гайда матраци стягувати!

Анка зачудовано подивилася на Галку, потім перевела погляд на сторопілу Наталку й стенула плечима. Галка голосно заспівала:

— Довкруг, а не на нім, дурепо! — розсміявшись, поправила Анка.

— Пусте! — весело вигукнула Галка нагорі, скидаючи матраци.

— Зорко, ану хапай за гузир! Так його, фашиста! А пилюги, пилюги скільки!

Наталка, ніби оговтавшись після раптового заціпеніння, закричала на дівчат, раз у раз поглядаючи вгору, де так само весело, як і співала, поралася Галка.

Під цю мить у вагон заліз незнайомий юнак. Стрункий чорний хлопчина в зеленому стьобаному халаті, затягнутому на вузьких стегнах шкіряним поясом, у червоному залізничному кашкеті.

Він заліз у вагон і став біля дверей, мружачи вузькі довгасті очі.

— Приїхали, драстуйте,— скалячи в усмішці великі зуби, сказав він і чхнув. — Уй-юй, який пил-мил підняв! Давай швидко збирай речі-печі, вагон треба! Ваш директор гарба-марба пригнав...

Маря взялася в боки, труснула головою так, що коса розкрутилася, розсипалась по плечах.

— А ти хто такий? Чого командуєш? — грізно запитала вона, наступаючи на парубка.

Хлопчина витріщився на Марю в захопленні, усміхнувся ще ширше і вчепився руками за пояс.

— Начальник я! — гордо відповів він, виставивши наперед ногу в м'якому шкіряному чоботі.

— Який ще там начальник?

— Станції начальник! — юнак поправив кашкета, відступив од дверей і повів рукою на будиночки, що громадилися вдалині. — Станція Берекельде. Швидко, швидко треба. Вагон треба. Один приїхав, другий поїхав, що вдієш, війна!

Зорка злізла з нар і з цікавістю роздивлялася хлопця.

— Берекельде — це вже евакуація? — ввічливо поспитала вона.

— Уй-юй, яка худа кизимка! — начальник похитав головою.— Зовсім худа... Нічого. Їсти будеш бішбармак, коржі... живіт о-ось такий буде,— він простягнув руки й заокруглив їх.— Як великий кавун буде. Добре?

Дівчатка зареготали. Маря пирснула, прикриваючи долонею рот.

— Як у буржуя! Ото заживемо! — вигукнула Галка, звісивши голову з нар.

Начальник ображено звів брови.

— Навіщо буржуй? У Казахстані немає ніяких буржуїв-муржуїв.

— Зорко, годі патякати,— не стерпіла Наталка,— хто за тебе працюватиме?

— Годі тобі,— сказала Анка,— вже й побалакати з людиною не можна.— Вона кинула ковдру до купи на підлозі й підійшла до начальника.

— А Казахстан великий?

— Дуже! — похвастав начальник.— Республіка! Міст багато, людей багато, колгоспів багато, їжі багато, добре жити будемо! — і додав, невпевнено поглядаючи на розпашілу Марю: — У гості ходити будемо...